Народна мудрість гласить: "Два чоловіки і жінка можуть порозумітися, а дві жінки і чоловік, то вже скандал". Саме про це моя сьогоднішня історія. Мені про це повідала колега з селища на Вінниччині, де я працювала після закінчення вузу..
У 5 класі,де я вела математику, був дуже цікавий хлопчина Максимко. Виховувала його мама і вітчим,та до школи частенько навідувалася його бабуся: дуже гарна,цікава і розумна жінка,з якою завжди було легко і приємно спілкуватися. Вона дуже любила свого онука, а він відповідав їй взаємністю...
Якось я побачила її на ринку з огидним на вигляд чоловіком. Вона скуплялася, а він носив усю поклажу...Я не стрималася і поцікавилася в однієї з колег цим незнайомцем. Виявилося, що то її чоловік. Для мене це був шок, я не могла зрозуміти,як таке могло трапитися,що така шикарна жінка живе з таким непривабливим чоловіком... І тоді моя співробітниця розповіла мені історію цієї жінки. Замолоду це була справжня красуня,навчалася в одному з вузів Вінниччини. На вихідні Надія,(так звали дівчину),приїжджала додому і допомагала рідним по господарству. Мала веселу вдачу,багато друзів,вміла і працювати, і жартувати, і співати. Багато хто з молодих хлопців "упадали" за нею. А найбільше Іван,дуже негарний і пристарілий парубок,обличчя якого було помережене глибокими рівчачками. Він всіляко намагався не підпустити до дівчини жодного парубка. Дівчина й не переймалася, бо жоден із залицяльників не торкався її серця. Так тривало доти, доки на цукровий завод селища не приїхав інший Іван, молодий,веселий і дуже гарний. Надія побачила його і відчула,як солодко стало на душі і як приємно затріпотіло її серце. Іван теж не залишився байдужим до дівчини. Почалися зустрічі, любощі... І тут уже Іван-старший був безсилий. Як він не намагався відсторонити молодика від Надійки, нічого в нього не вийшло. Молоді люди одружилися. От тільки щастя їх тривало недовго, почалася війна... І захопила вона Івана-молодшого у своє жерло, а от Івана - старшого до війська не взяли,як інваліда дитинства. Допоки тривала окупація, Іван-старший знову опікувався Надійкою,не підпускав до неї жодного чоловіка, оберігав і від фашистів,а ще допомагав сім"ї Надійки. А коли селище звільнили, Надійка отримала "похоронку". Загинув її Іванко. Світ побляк у її очах,в душі назавжди осівся смуток. Іван-старший намагався в усьому допомагати і Надійці, і її сім"ї: лагодив хлів, паркан, забезпечував дровами,орав,садив, доглядав. Сім"я Надійки звикла до нього,як до члена своєї родини. І Надійка здалася-вони одружилися. А коли народився первісток,на честь обох Іванів,його теж назвали Іванком...А згодом з полону повернувся Іван-молодший. Серце Надійки рвалося на шматки,вона зів"яла,як скошена трава. Та чоловіки самі все вирішили...Про що і як вони говорили,ніхто не знає. Та так і залишилися жити разом. І ніхто ніколи не чув ні чвар,ні сварок,ні скарг...Так проминуло 20 років, а потім Івана-молодшого не стало, далися взнаки рани та поневіряння у полоні. От їх внук Максимко і був моїм учнем. Так склалося,що Іванко, син Надійки та Івана - старшого, з дружиною розвелися і Максимко жив біля мами,та вітчима. Та опікувалися хлопчиком і його бабусі та дідусі. І знову,як і раніше, не було ні суперечок,ні чвар. А Максимко любив усіх: і маму,і татка, і вітчима, і бабусь та дідусів. І навчався гарно, і активно приймав участь в усіх шкільних заходах...
