СТАРА МОГИЛА
Серед степу широкого на горі - могила,
Не така вже і висока, доля підкорила.
Тая Доля, що віками воленьку ламає.
Вже не встане той козак, що там спочиває.
Ой, не встане, та й не гляне, на степ, на долину
На те сонце, та на любу, рідну Україну
А якби ж він встав, чи радий був та й отой козаче,
Подивитись, як старенька, у хатині плаче?
Глянув в небо, на ті хмари, що пливуть високо,
Та здригнувся козаченко: щось Дніпро широкий,
Як раніше не гуде, до степів здалека.
Тихо плинуть його води, десь пропав лелека…
Канув, наче все минуло, все пішло за хмари.
-Ой, де ж Ви мої...брати - козаченьки, пани- отамани...!
Чи не кличе вас матуся, що в тяжкую днину,
У сучасній Україні - помина дитину!?
Замерзає, голодує, у рідній країні...
Лише місяць їй цілує руки лебедині,
Скільки зморшок на «отих», що світ годували!
Що у молоді літа зерна піднімали!
Усе поле почорніло, як Дніпро вирує…
Іде мати, та без стежки, бо правди не чує...
А той вітер край могили дуби вириває
Немов доля, що віками воленьку ламає
Непорушна серед степу висока могила ,
Наче чайка серед виру, розправляє крила
Розправляє, озирається: де ж душа рідная?
Де ж та доля, де ж те серце, що правди чекає.
Анфіса Букреєва-Стефко
ID:
827260
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.03.2019 08:34:04
© дата внесення змiн: 22.08.2019 08:56:28
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
