Пів на другу. Глупа ніч...
Лишень пугача чутно клич.
А на ліжку конає Ван Гог.
(Хай прийме його душу наш Бог!)
Він стражденно прожив все життя :
Побував в інтернатах не раз,
Не почувши батьків каяття,
Він впадав у безвихідь образ.
Холст за друга йому слугував,
Виливав він у фарбах всю душу.
Він весь біль в образи ті вкладав,
Неповторні, сказати я мушу.
І та зрада найліпшого друга,
Що стала фатальним кличем
Душевної хвороби, й та потуга
Бути щасливим вмерла під дощем.
І психлікарня його не лікує,
Ковтками фарба організм малює
Кольором щастя, що його бракує
В душі Ван Гога, та і у житті.
Останній вистріл - куля, щоб у серце
Потрапила, було в його меті.
Та й тут невдача, смерті і на герці
Самоубивства було не знайти.
Конав Ван Гог, конав на самоті.
Сказавши братові, що смуток живе вічно.
Не бачив радості у своєму житті,
Що у картинах живе. Іронічно?
