|
Тікала ніч… Світанок немов птах, наперекір темноті, розправив крила. Мережки сині, зелені, фіолетові й золоті вигравали по краю неба, освічували частинки землі, в осінньому вбранні.
Їх мерехтіння проникає через скло вікна. Падало на ліжко в кімнаті, де спав Сергій. Торкалися його очей, пробуджували, пестили обличчя. Очі не хотіли відкритися, потягнувся. А чи він спав, а чи не спав, так і не міг зрозуміти, хвилювався, боявся проспати. Але відчув в собі силу, як добре, все ж таки трохи відпочив. Відкривши очі, вслухався в тишу. За зачиненим вікном просинається село. Чути тихий переспів півнів, за мить вже голосніший, напевно під самим вікном. Таке воно сільське життя, зовсім інакше чим міське, тільки подумав, як з іншої кімнати донеслося тихе шарудіння. Вмить, крізь щілину дверей, пробилося світло, видно хтось проснувся. Ледь відчинивши двері, показалася голова Миколи, тихо гукнув,
-Гей друзяко! Пора вставати. Підйом! Автобус не чекатиме. Ти не дивися, що темно, перший автобус о п`ятій сорок. Чи передумав? А може й справді поїдеш пізніше?
Сергій, поверх блакитної сорочки, натягував синій светр, як хлопчисько, підскакував то на одній нозі, то на другій.
-Н і - ні, де ти бачив, запізнюся в інститут, студенти скажуть загуляв.
Микола посміхаючись, запитав,
-Що таку думку про тебе мають? Цікаво і чого це? А може ти змінився? Мовчиш про свої холостяцькі походеньки.
У відповідь, зішуривши носа, усміхнено, протяжно,
-Так кожен по собі судить, часто, після бурних вихідних, в аудиторію приходять напівсонні.
Вони прощалися надворі. Сергій в дипломат для документів поклав « тормозок».
- Дякую! Та я б в їдальні перекусив...
Микола заперечив,
-Чого ти? Це ж домашнє все. Шкода, ні яблук, ні груш не хочеш взяти. Досить скромничати, ми ж як рідня, за плечима шість років навчання. Сам вчора згадував , як останній шматочок сала та одне яйце ділили на двох. Таке було студентське життя в гуртожитку, інші й не повірять, що інколи навіть недоїдали.
Поклавши на плече руку, продовжив,
-Ти вже наступного разу приїжджай з коханою! Скільки можна жити одному, дивуєш, скромний, як дівчисько. Вперед козаче, будь сміливішим, час летить!
Теплі обійми, стискання рук. Сергій на прощання кивнув рукою, придивлявся на стежку.
Микола дивився вслід товаришу.Так – так у кожного своє життя. У мене дім є, сім`я, землі добрий шмат, господарство на славу, а що він? Все сам та й сам, хоча й від інституту кімнату має та все ж напевно сумно одному, а роки летять. Щось не так в ньому, можливо тому, що виріс в дитбудинку. Боїться одружитися, взяти відповідальність за сім`ю. І їсть так мало, як ота кицька. Такий, як був скромний , такий і залишився. Дивно, он студенток в інституті, яку хочеш вибирай . Невже жодна з них не могла спокусити? Тьфу ти, що то за думки.
По тілу відчув легке тремтіння, глянув назад, окинув оком навкруги,
-Ух … прохолодні ночі, що то осінь.
Посміхнувся від думки, що догнала його, йду до Світланки, нехай зігріє. І все ж краще коли в ліжку не один, як перст, а таки вдвох тепліше.
Сергій поспішав… Час від часу, ліхтариком телефона освічував стежку, по якій йшов. До траси кілометра два, не менше. Дорогу знає, коли навчалися в інституті, влітку не раз гостював, допомагав сіно косити. Час підганяв йти швидко, а думка думку опережає, одна одну доганяє. А Микола молодець, директор школи й математику викладає. Гарну дружину собі знайшов, ще й з будинком. Славна жінка, вчитель початкових класів. Ще й ім`я таке гарне – Світлана. Вона і справді, як світло, яке іще й несе тепло . Саме так він відчував своє тіло при спілкуванні з нею. А очі, як волошки, красиві, балухаті. Молодець Микола! Немов підводив риску.Як добре, що я навідався, приймають як рідного. Та й молодість приємно згадати!
На душі стало тепло, переводячи подих, зупинився, відволікся від думок. На мить задивився на край неба, світанок вигравав кольорами веселки. Тоненьке сонячне проміння здіймалося вище, освітлювало небо. Мов щастям наповнилася душа, кивнув рукою, наче привітався з світанком й прискорив ходу.
Біля зупинки людей багато. Автобус»ПАЗ» під`їжджав на невеликій швидкості. Люди юрбою кинулися до відчинених дверей. Сергій стояв в стороні, спостерігав за посадкою пасажирів.. Подивитися.... поневолі посміхнешся, люди один поперед одного, товкаючи, заходили в автобус. В місті теж автобуси їдуть битком набиті, але люди поводяться більш стримано. Мабуть, якби записав на телефон та згодом показав їм, напевно б самі з себе сміялися. Правда товклися, поспішали люди та в той же час їх обличчя усміхнені й задоволені. Напевно знають один одного, зробив висновок. Майже всі віталися з худорлявим водієм, років п`ятидесяти.
В автобус зайшов останнім. Лише два вільних місця залишилося, що навпроти всіх пасажирів. Не комфортно, але вибору немав, мусив присісти на одне з них і відразу відчув на собі проникливі погляди оточуючих. Мабуть дивуються, хто я і звідки? Видно, що для них чужий, ще й всівся перед всіма, як більмо на оці. Навпроти нього, в чорній пошарпаній курточці, сидів щупленький дідусь з ясними очима, лівою рукою тримався за опухлу щоку. Напевно до стоматолога, ледь скривившись, поспівчував старому. А поряд з ним, в світло-коричневій куртці, сиділа повненька жінка років тридцяти. Вона двома руками тримала кошик з червоними, пахучими яблуками. Між її ногами стояла сумка, з пластиковими пляшками молока. Вона весь час смикається, намагалася ногами притримувати її, щоби часом не впала. Сергій зніяковіло дивився в вікно, але запах яблук приваблював до себе. І він знову любувався ними. Не можливо було не помітити з під курточки пишні груди жінки, сяючу шкіру, красиву шию. Раптово відчув прилив крові до обличчя, стало жарко. Зненацька жінка тихо кашлянула від несподіванки, аж здригнувся. От йолоп, куди дивлюся, напевно помітила, ото осоромився. Вона поправила комір курточки і трохи нахилившись до нього, запитала,
-Вас пригостити яблуком?
На мить розгубився. Очі забігали, як в полохливого зайця, під носом виступив піт. Зніяковів, боявся заперечити, прямим поглядом подивився й тихо до неї,
- Дякую, ні! – витерши хустинкою піт під носом, продовжив,
- Просто вони так пахнуть, поневолі подивишся. Такі великі, з блиском, напевно соковитий сорт.
Сказав і відразу ж повернув голову до вікна. Але не помічав, що за вікном, замислився. Красива жінка, як соковита ягідка, пощастило якомусь чоловіку. Рудий колір волосся підходить до горіхового кольору її очей. О, але ж і в мене такий самий колір очей. Тільки в її очах є зірниці, напевно весела молодиця. Мені б таку дружину, нехай і сільську, навіть з дитям, якщо доля не склалася. Серед студенток такої і не бачив.
Водій різко зупинив автобус, відчинив передні двері. Повна жінка циганської зовнішності, з маленькою чорною сумкою в руках, ледве спромоглася піднятися по сходах в автобус. Вона відразу привернула до себе увагу. Доволі великі, золоті сережки кільцями торкалися коміра чорної куртки. Піднявшись, обурена, грубим голосом бурчала,
-І чого гнатися? Тож зупинка! Чи ти мене не помітив?
І продовжила бурчати про щось на своїй мові.
За мить рукою товкнула Сергія в плече,
-Пропустіть, я хочу біля вікна сидіти.
Відразу до неї відчув неприязнь; от циганка, наглість – це перше, на що здатні такі люди. Здвигнувши плечима, хотів встати, жіночка навпроти нього віддвинула ноги. Її сумка з пляшками молока впала йому на ноги. Вона миттєво посунула кошик до дідуся,
- Ой!- вирвалося з її уст і кинулася до сумки.
Сергій не міг залишитися байдужим, майже одночасно з нею, ледь нахиляючись, потягнувся рукою до сумки. Саме в цей час сіпнувся автобус, вони стукнулись головами.
Дідусь тихенько засміявся.
Ой,- жіночка подалася назад, приклавши вказівного пальця правої руки до пишних губ,
-Вибачте!
Приснула зі сміхом. Мусила долонею затулити уста, щоб не розсміятися вголос. У відповідь, Сергій позирнув і з посмішкою на обличчі, підняв сумку. Циганка, чимось схожа на квочку, сідаючи на сидіння, щось бурчала собі під ніс.
Сергій взяв сумку і поставив між своїми ногами,
-Хай тут стоїть, так надійніше, а ви краще кошик тримайте, а то загрузили дідуся, він же такий немічний.
Кров кинулася до її обличчя, почервоніла, подякувала. Цікаво – подумав він, не заперечила і чого червоніти, чого соромитися?
Через пару зупинок автобус був переповнений. Людей напхалося, мов оселедці в бочці. Сергій відчував її погляд на собі. Поневолі й він сам, час від часу, немов вивчаючи, дивився на неї. Раптово загарчав мотор автобуса , від зупинки всі різко сіпнулися.
Водій рукою погладив лисину й голосно,
-Цього тільки бракувало!
Він вийшов з автобуса, за допомогою важеля відкрив капот. Декілька секунд роздивлявся, щось мацав руками й захлопнувши його, повернувся на місце. Знову намагався запустити двигун, але той не піддавався, гарчав і знову глух.
Водій із заклопотаним видом обличчя, попросив всіх вийти. Попередив, що великі речі можна залишити на місцях, йому треба хвилин двадцять - тридцять, щоб розібратися в чому справа.
Люди закопошилися, один перед одним поспіхом виходили з автобуса.Хтось хустинками витирав обличчя, хтось позираючи на інших, застібає куртки. З натовпу чийсь чоловічий голос гучно сказав,
-Оце так поїздка! В автобусі - ніби в бані побував. Добре, що зупинилися, хоч піти свіжим повітрям подихати.
Сергій стояв неподалік від автобуса, у метушні не зрозумів, загубив ті красиві очі, де поділася? Роздивився довкола. На заході в небесній далі, як валики, виднілися білі хмари. Зазолотився схід, посміхалось ранкове сонце, пестив обличчя легенький вітерець. По обіч траси невеличкі пагорби покриті майже сухою травою. А далі кювет, за ним чорніло зоране поле.
Він почував у душі своїй невиразне хвилювання, очима шукав її. Згадав чиїсь слова »Кажуть життя мудре, само все ставить на свої місця».
Побачивши її, немов гора скотилася з плечей, дала перевести подих. Вона на пагорбку розстелила ряднину і озираючись, присіла на неї. Здивувався, адже не тільки вона , а й інші сідали прямо на траву. Щоб не привернути уваги, до неї йшов не поспішаючи.
Вона вже кусала бутерброд з смаженим яйцем. Побачивши його перед собою, зашарілася. Від здивування кліпала округленими добрими очима, швидко проковтнула їжу й до нього,
-О, ви теж вийшли! Присідайте, в мене і для вас знайдеться бутерброд,
З кишені куртки витягнула прозорий поліетиленовий пакет з бутербродом. Сміливо зазирнула в очі й мило посміхнувшись, запропонувала,
-Беріть! Не соромтеся, я - Ольга з Кудієвець, не бійтеся він без чарів.
Хіба встоїш перед такою спокусою, адже не снідав, добряче зголоднів. Ще в автобусі на нього подіяв запах яблук, якби ще раз запропонувала, можливо б і не відмовився. Догнала думка; цікаво, поводиться, як незаміжня, ще й мова про чари.
Вона з апетитом жувала свій бутерброд, іншою рукою, наполегливо подала йому пакет з бутербродом...
Він помітив, що вона без обручки, запитав,
- Де ж тут присісти?
-Та не бійтеся, я не кусаюся, ось поруч, на ряднину. Ви не дивіться, що вона старенька, але ж чиста. Це я, на всяк випадок, при собі в сумці з молоком ношу.
Задоволений запрошенням, присідаючи поруч,
- Тоді вже й познайомимося.
Витягнув шию, як журавель, озираючись, взяв пакет,
- Дякую! А ви смілива жінка Олю, мене ж звати Сергій.
І несподівано для самого себе випалив,
- Попереджаю я неодружений, а ви?
В обличчя вдарила кров і розтеклась по жилах, не зміг сказати більше й слова.Оце так вчудив.
Вона весело заговорила,
- Ой, де в селі порядного знайти… гарні чоловіки давно повтікали. Залишилися вдівці та чоловіки бальзаківського віку. А ви напевно в гостях побували, їдете з таким дипломатом, мабуть прямо на роботу.
Вона помітила з яким задоволенням він з`їв бутерброд. Подякував й похапцем здійнявся на ноги,
-О, вибачте, добре, що нагадали, мені треба передзвонити.
Неподалік, спілкувався з колегою по кафедрі, попросив підмінити. На якусь мить замріявся, погляд ліг на траву. В ній копошиться, швидко снував гніздо павук. Його думки, мов осіннє павутиння під краплинами роси й переривчастого вітру. Чи зможу я нарешті зважитися, зробити пропозицію, її провести, чи попросити номер телефона. Згадав слова Миколи й ледь посміхнувшись, підійшов до неї, подав руку,
-Думаю пора вставати, бачу наш водій руки витирає.
Вона відразу подала руку. За мить стояла навпроти нього, подарувала усмішку й примруживши очі,
-Ну то пішли, в такому разі треба поспішати. Мене мають зустріти, я на замовлення везу молоко і ці яблука. Якось на базарі продавала молоко,одна панянка скуштувала, сподобалось. Вже пів року спілкуюся з нею. Інколи яйця та дещо з городини замовляє. От і катаюся, трохи далеченько, але нічого, воно того варте.
Сергій рішучо взяв за руку,
-Олю, а якщо я вас сьогодні вкраду?
Розвернулась, пильно подивилася, заперечила,
-Та ні! Сьогодні я в них маю бути.
Люди не товкалися біля автобуса, вони йшли вервечкою, поглядом, підбадьорювали один одного.
Нарешті автобус рушив з місця. Дивлячись в вікно, Сергій розмірковував - цікава жіночка. Все сама розповіла, а от чому в них має бути сьогодні, не сказала.
Циганка помітила, що він часом задивляється на Ольгу. Ліктем ледь торкнула його й нахилившись до нього, тихо над вухом прошепотіла,
-Твоя удача!Дивись не впусти щастя, сміливіше хлопче!
Він лише посміхнувся й знову повернув голову до вікна. В осінньому вбранні мелькали дерева, кущі і багатоповерхові будинки. Цього всього не помічав, думав, як непомітно попросити в неї номер телефона. Відмовить – ні? А, як відмовить? Як наполягати? Тож при всіх не буду кричати, зачекай, не тікай!
Автобус плавно знизив швидкість, зупинився біля зупинки. Його хтось штовхав у плече, відволік від думок. Люди вже виходили з автобуса. Тільки тепер він помітив, що вони приїхали в місто. Ольга вже стояла біля дверей, за нею, розставивши руки, приготувалась до виходу циганка.
Почервонів від обурення до себе. От йолоп, прогавив! Як тут сміливіше діяти, тож не полізу по головах людей. Нарешті вийшов з автобуса, циганка немов чекала на нього,
-Доганяй своє щастя. Сьогодні твій день.
Довкола очима шукав Ольгу. Помітив її через дорогу, вона вже сідала в чорний Mercedes – Benz.
- Мій день кажеш, - тихо сказав про себе.
Йому пощастило, одразу зупинив таксі,
- Будь ласка за чорним мерседесом, якщо можна.
Молодий білявий водій привітно посміхнувся,
- Гаразд! Дивлячись який ти розчервонілий, емоційний,таке враження, що ти в гонитві за щастям.
Сергій хустинкою витирав змокріле чоло,
-Мені сказали , що сьогодні мій день.Тож все можливо, прошу не відставай!
Ольга в розпачі, через силу посміхалася до знайомого водія, дядька Василя, як вона його називала. А думки про Сергія; ну-ну,навіть номер телефона не запитав. Ой чоловіки - чоловіки, а говорив неодружений. На обличчі славний, чомусь здався заторможений, несміливий чи що? Але якби хотів краще дізнатися про мене,то б не дивився весь час в вікно. Фу -ти і чого придала значення цьому знайомству.Чи й варто міським вірити?
-У вас щось сталося?- перервав думки дядько Василь?
-Та ні, - вже відповіла веселіше і запитала,
-Ви мене на автовокзал завезете чи ні?
- О! Цього не знаю. Це залежить від того скільки часу пробудете в гостях. Маю їх сина до стоматолога завести, а в який час, не сказали.
Через хвилин п`ятнадцять, чорний мерседес заїхав на одну з вулиць на околиці міста. Зупинився біля красивого кованого паркану. За високими кущами троянд , виднівся двоповерховий будинок з білої цегли, з великими напів круглими вікнами, покритий черепицею з червоним відтінком.
Водій таксі ніби свиснув крізь зуби,
-Ого ця панянка з багатеньких. То, що тут зупинятись ?
Сергій розхвилювався,
- Так – так, почекаємо її тут. Але вона не з багатеньких, проста сільська дівчина, чи жіночка. Ти не хвилюйся, я розрахуюся.
- Вибач, але я довго стояти не зможу, за годину маю їхати на замовлення.
Вони обоє прилипли до вікна, Ольга швидко йшла вперед, за нею поспішав водій, в руках ніс торбу і кошик з яблуками.
Сергій розрахувався з водієм таксі, вирішив зачекати Ольгу. Він рухався вперед і назад по тротуару, розмірковував, як краще підійти до неї коли повернеться додому. Приблизно через хвилин п`ять, водій повернувся і мерседес швидко зник з очей. Мабуть безглуздо поводжуся, критикував себе. І чому було не гукнути її ?
Ольга в цей час, від господарки Олени отримала гроші, які вона була їй винна за два місяці. Жінка середньої статури, за віком трохи старша за неї, розповідала про сина, пригощала чаєм з тістечками.
Пройшло більше години. Від думки Сергію стало незручно, можливо хтось слідкує, а я петляю майже на одному місці. І сам не помітив, як відійшов на метрів п`ятдесят. Саме в цей час з`явився чорний мерседес і різко зупинився біля воріт. Він тільки й помітив, як Ольга рукою комусь кивнула, сідала в автомобіль.
На якусь мить оторопів, наче на нього хто вилив окріп. Закліпав очима, біг по тротуару, махав дипломатом і рукою, але ніхто його не побачив.
Завертівся дзигою, де знайти таксі? Але ж по таких вулицях рух автомобілів мінімальний, де тут йому взятися. …
Трохи заспокоївшись, розмірковував; мабуть виглядаю немічним ідіотом,це ж треба такого. Задавав собі питання - де вона швидше за все має бути? Вирішив добратися до автовокзалу. Через пів години, нарешті спіймав таксі. Він наскільки був схвильований, розчервонілий, що таксист,чоловік років сорока, здивовано подивився на нього. Зміряв з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом , запитав?
-Ви, що від когось тікаєте, чи когось маєте догнати?
- Ні шановний, давай швидше, доганяю своє щастя.
Обличчя водія відразу змінилося, засяяло усмішкою й веселим голосом,
- Проходили таку школу. Кажи куди їхати.
Сергій вже ні про що не думав, тільки про неї. Можливо й справді сьогодні мій день, змінити своє холостяцьке життя на сімейне. Шукав її. Обійшовши автовокзал навкруги, придивлявся до людей, що сиділи на лавочках. Намірився зайти в зал відпочинку та раптом, за плечима почув її голос. Ледь опустивши голову, з під лоба позирнув позад себе. Вона підходила до автовокзалу з тим самим худеньким дідусем, що їхав з ними в автобусі. Сергій став, як укопаний, прислухався до її слів,
- То ви тепер до доньки їдете, це добре. А я тут почекаю, може наш автобус відремонтують, то хоч останнім рейсом доберуся додому.
Перевівши подих, він різко розвернувся до них,
- Олю, а я думаю де ви пропали?
Вона не чекала на нього. Здивовано подивилась. Лише одна мить відчула, як величезна усмішка розплилася по її обличчю, очі засвітилися щастям.
Вони в кав`ярні… неподалік від автовокзалу. Обоє усміхнені, смакували Сергіїв »тормозок». Він розповів про себе, про друга Миколу. Трохи ділився поглядами на молодь, яким в інституті викладав математику. Дізнавшись, хто він за фахом, здивувалася. Цікаво, як це студентки загубили такий шанс? Після думки емоційно сказала,
- А я закінчила педагогічне училище,але в нашому селі школу закрили так і не довелося мені вчителювати. Але не шкодую, вдома стала швачкою. Моя мама рукодільниця й мене навчила шити й вишивати, можна сказати свій бізнес.
Мило посміхнувшись, відвела погляд до вікна. Вона підносила чашку з кавою до губ, смакувала її, від задоволення закривала очі. А він вже мріяв, що вона так само буде закривати очі після поцілунку.
Сутеніло… Автобус так і не виїхав на маршрут. Ольга намагалася вмовити таксиста, щоб завіз в село, але жоден не погодився. Сергій розумів, що безглуздо відразу запросити до себе, але в той же час, не хотів відпустити. Вона з кишені дістала телефон, мала намір набрати номер телефона. Саме в цей момент, він ніжно взяв її за руку,
- Олю зачекайте! Думаю найкращий варіант це поїхати до мене. В мене дві кімнати, обіцяю бути чемним, оберігатиму ваш сон. Не відмовляйте відразу, подумайте.
По ній було видно, що розхвилювалася. То дивилася на нього, немов вивчала, то відводила погляд на ліхтарі, що горіли вздовж алеї.
Сергій не міг відвести від неї очей, пригадав слова Миколи – Сміливіше! Ну і нехай, як у вир головою, що буде,то буде. Лише одна мить, ніжно обійняв її, притулив до себе,
-Олічко, ви мені дуже сподобалися.То може варто поїхати до мене? Здається, що нам доля дає шанс влаштувати сімейне життя.
Вона ледь звільнилася від обіймів, задумливо дивилася в його очі,
Прошепотіла,
-Ну гаразд.
Сергій не зміг втриматися, припав до її вуст довгим поцілунком.
Минуло майже два роки…. Закінчувалось літо… Автомобіль BMW синього кольору звернув з траси, по вапняковій дорозі їхав на малій швидкості. За кілька хвилин, Сергій вирулював автомобіль під дерев`яний паркан. Відразу відчинилися ворота, назустріч поспішав Микола. Підхопив за руки сина й доньку, які вибігли поперед нього,
-Ану побачимо, що за гості приїхали до нас…
Сергій, швидкий, як хлопчисько, за мить з іншої сторони автомобіля подав руку дружині. Ольга після пологів, стала ще більш привабливою, принаймні так здавалося йому.
-Ну, а малого, що в баби з дідом залишили ?- запитав Микола.
-Та ні, він так солодко спить ,- з усмішкою на обличчі відповіла Ольга.
Діти вирвалися з рук батька, за мить із цікавістю поглядали на заднє сидіння автомобіля.
З будинку вийшла усміхнена Світлана,
-Ну що гості дорогі, забирайте своє чадо з автомобіля, запрошую до хати!
Микола з Сергієм, як два брати, після обіймів, поклавши, один одному руку на плече, спостерігали, як всі заходили в будинок.
10.11.2020р
ID:
895136
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.11.2020 11:16:31
© дата внесення змiн: 01.09.2024 20:39:37
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Удачи Вам! 
Ой, Ніночко, супер позитивно! 
