Несіть мене яри та кручі,
В той первісний красивий край,
Що серденько моє ятрять,
Не покидає притягальність…
Природи той настій медовий
Я пив достоту десять літ,
Що пролетіли в мить, повір –
Лише в мені картини плинуть…
Широким полем золотим –
Під вітром колоситься море,
А кораблі з хмарин на небі
По долі все моїй пливуть;
А вікові тополі вздовж
Шляхів, порослих різнотрав’ям,
Заплави рік – очеретами,
Де щука мріє про плотву…
Татусь з димком від сигарети
Там з вудкою не раз сидів
Й мене привчав, та ще й вночі
На мотоциклі мчать за карпом.
Доріжка Місяця на склі
Води – вилискувала тьмяно,
Цикади не переставали,
Неждано ранок розцвітав…
Жива земля від дня до ночі
Все дарувала нам себе,
Були ми з нею заодно –
Так гармонійно і природно.
Прости, я й досі на землі,
Хоч десять поверхів навпроти,
Та мій садочок у віконці.
Хоч білі скроні… серце там…
Могилки рідних де лелечуть,
Злетіли душі, лиш хрести –
Сліди земної долі значать,
Що писана в тумані днів.
Сирітку хату видно звідти,
Що нас спровадила у світ,
Який все пише наші мітки
На Божім прописі всіх літ…
В’ячеслав Шикалович
13.12.2023р.
