...мрії.
Насичений день суботи. Насичений день надій. Проба. Спроби перебороти дитячу лінь. Але заважає ворожа мова, щоб вчити — неземну. Бо це не моя омріяна доля-робота. Але якось живу.
Перерва. Обід. Творіння своє поглинув. Напоєм запив лікувальним. Після очищаю. Повірив у себе. Рушаю. У пригоду другорядну вирушаю. Не забути, що я виживаю. Не в правилах це моїх. Таке з кожним буває. Начхати. Побіг.
І знов проблеми. Що з ними творити? Чому вони такі ліниві? Чому ці граються зі мною та змушують втрачати свій цінний світ? Я — іграшка. Тоді: я міг тоді більше для себе зробити, я міг віднайти собі нові шляхи, я міг віднайти собі кращих друзів, та наділити душею своїм. Але виживаю. У воєнні часи.
Привиди блукають у цьому місті. Поразки не можуть прийняти свої. Колишня. Колишні. Щоб у раю опинитись, не зважились йти. А краще: злосливо марнити писки свої кожен день. Навіщо? Як нагороди свої носити, гордитися, молити благання. Молебні. Молебні. Приймають вони.
Магія нас не врятує. І підстави дурні — не чекав. Ці шукають ключі нового життя, бо в них доля не така. Не віднайдуть ті ключі золотії. Поховали їх під серцями своїми. Забули. Забули. Забули. Бо батьки їх потворили з віку на вік.
Коли будуть діти — моїх козаків. Щоб любили країну та мову. Щоб любили себе, любили батьків і майбутніх синів та доньок своїх.
А не ворожу...
