Пані слУжниці призналась:
В бідняка я закохалась.
Як же бути, що робити?
Не повинна я любити.
Він простак, а я вельможна,
Допустить таке не можна.
Служниця зітхнула стиха,
Що кохання, то не лихо.
То великий дар небес,
Справжнє диво із чудес.
Без кохання жити - мука,
Не дарма Амур звів лука.
Перед Богом рівні всі,
Прості смертні й королі.
Не сердись, кажу відверто,
Не жени кохання вперто.
Тут замислилася пані,
Що такого в тім коханні?
Чи йому сліпо скоритись,
А чи може зупинитись?
Чи хай серце насолоду
П"є забувши про свободу.
Дякую Наталочко за увагу до моїх творів, моєї сторіночки, ти так завжди гарно прикрашаєш її. Надалі, прошу тебе не кажи мені Ви, бо почуваюся столітньою бабуською.