Чи ви любите дощ??? Отак просто сісти перед вікном, вдивлятися у сіро-зажурене небо і проводжати очима щойно народжені краплинки, які от-от розіб’ються о стомлену землю?!? Які думки з'яляються у вашій голові, коли все навколо таке похмуре?.. Звісно, залишаючись на самоті з собою, ви щиро сумуватимете, а, можливо, навіть заплачете разом із небом. І не обов’язково через те, що у вас щось тяжке і незрозуміле відбувається у житті, а це може трапитися, навіть, лише тому, що вас просто охопив цей безпощадний меланхолійний настрій…
Ось так просто і невимушено… Ти сидиш і відмотуєш свою пам'ять до найнещасніших моментів. Згадуєш, як лукаво раділи друзі з твоїх перемог, як вороги вставляли палки в колеса, як зраджували найдорожчі люди, як зумів зрадити сам собі… Навіщо далеко ходити, коли найстрашніший зрадник поруч? Ось тут! Придивися! Візьми дзеркало і заглянь йому у вічі…
Що ти бачиш? Сором?! Значить ще не все втрачено! Просто треба набратись сміливості і визнати свої помилки! Але де вона? Куди вона поділася? Може, просто заховалася за похмурими обличчями хмаринок? Так іди ж до мене! Іди сюди! Мені так не вистачає тебе… Як боляче відчувати те, що і ці зажурені хмаринки… Такий же сум, відчай, безвихідь… Цей стукіт по вікнах.. Ці розбиті вщент крапельки, які так нагадують мене – таку ж покірну і знедолену…
Але що це? Грайлива усмішка на вустах неба – промінчик сонечка, котрий так несміливо визирає з неба. Лиш він промайнув, як все знову заграло кольоровими барвами. А там, над тим деревцем з'явилася веселка! Усе це зробило світ таким живим! А я? Я підвелася і вийшла надвір. Цей запах! Цей неймовірно-казковий аромат свіжості і легкості! Невже ще мить назад усе довкола здавалося непоправним?!? НЕ ВІРЮ! Я вдихаю зі звичайнісійким повітрям новий ковток життя і розумію, що я його господиня і все залежить лише від мене...
Чи любте ви дощ???..
