Хвилини, ні, навіть години, а часом й дні, коли з*являється це нестримно- божевільне бажання побути насамоті, непристойне... Ані очевидного резону, ані певних висновків чи плану. Бажання... Ясне бажання бути. А потім озираєшся: а я сам в це вірю?
Лише вітер вміє гратися з волоссям настільки бережно, не чіпаючи душі.
Самотність всередині не можлива. Формальність, штучність але ніяк не реальність. Самотність бува в соціумі. Її відчуття. Здається воно постійно там, там його прихисток.
Черевики стерті від того частого ходіння, чи краще було б сказати "тікання"? Але тоді: тікання від кого? А потім ще й оце: тікання навіщо? Зостається лиш додати невпенене: тікання куди?.. Куди?
Сотні пар очей, тисячі слів, кілометри асфальту, що розмежовані світлофорами... Ось тут вона. І зовсім не в осені справа. Відбувайла можна вгадати в будь-чому чи, краще, будь-кому? Хоча.. Не варто так особистісно. Чи варто?
Боже, скільки цих запитань?
Ото й шукаєш відповіді, ховаючись в теплий шарф, натягуючи його на вуха, засовуючи руки в кишені пальто, непримітного чорного пальто...
