Усе тоді почалося невинно:
То чай пили, то інший привітав.
І звичка з часом тішилась невпинно,
Що він цьому уваги не надав.
І вітер рвав його гранітне серце,
Точив його на струни в контрабас,
На ринку без розбору - всім за крейцер,
За що такого заслужив у Вас?
Але, насправді, винним був лиш вітер,
Це він носив їй інших на поріг.
Де виміри звертаються до відер,
Там сіна не заносять в оборіг.
