|
Він був досконалим. Здавалося, в цьому шаленому столітті тільки йому не важко було зберігати лицарські манери, залишатись людяним, уважним, турботливим. Він займав високу посаду у великій компанії і міг дозволити собі все. Жінки дуріли від нього, розв’язували війни за його самотнє серце і банківський рахунок, стікали кров’ю на полі бою, робили гучні заяви та намагалися вкоротити собі віку. Про нього розповідали історії: дивні, таємничі, прекрасні, жахливі, ідіотські. Називали його «останнім королем без корони», членом масонської ложі, таємним радником поважних осіб, що керують в цьому «зоопарку», який ми звикли називати «світом», шпигуном, магом, перевертнем, збоченцем, маніяком, злим і добрим духом. Та навіть найнестерпніші пліткарі, зустрівшись з ним віч-на-віч, в душі відмовлялися від усього поганого, що колись адресувалося йому. Він зачаровував вже в першу хвилину знайомства і ці чари могли не відпустити вас до самої смерті. Втім, ніхто від такого солодкого полону не відмовлявся. Люди вважали за неймовірне щастя хоча б один раз зустрітися з ним.
Їй було далеко до досконалості. Вона була малою вередливою вівцею в дитинстві і стала дивачкою-письменницею, коли подорослішала. Батьки жартома казали, що вона або зозуленя, тобто не їхня, або під час вагітності матуся перейшла дорогу якійсь відьмі, а та наклала на неї одне зі своїх заклять. Вона досить рано продемонструвала характер. Відмовлялася бути чемним дитям з хорошої родини. Замість того, щоб грати на старовинному клавішному інструменті, вона розмазувала по ньому шмарклі, доводячи своїх вчителів до сказу, а коли вони вже бігли сходами і гуркотіли дверима, витирала клавіші і починала грати те, що хотілося їй. Вдягала, що хотіла, їла, що хотіла, була, з ким хотіла, але частіше лишалась сама, сама обрала собі професію, хоча з її спадщиною про роботу взагалі можна було забути, проводячи дні на прийомах зі щебетливими знайомими, які тільки й думали про те, які жеребчики піймаються на їхні старанно розкидані гачки. Завдяки письменництву в ній розвинулася спостережливість, яка дозволила віднести більшість оточуючих її чоловіків, мамчиних синочків, що, мабуть, досі просять посмоктати їхні цицьки, до непотрібу, жалюгідного та зайвого. Завдяки письменництву в неї викристалізувався ідеал чоловіка.
Він сяяв. Інші простягали долоні, щоб впіймати хоч один з його променів, підходили ближче, щоб погрітися. Його краса, яка могла засліпити, була нічим порівняно з прекрасними людськими якостями і талантами. Вдягався він наче якийсь лорд, любив верхову їзду, багато читав і жодній людині не дозволяв втручатися в своє життя. Інколи він виглядав сумним. Інколи він і справді сумував за якимось втраченим Раєм. Йому здавалося, ні, він був упевнений, що життя, яке в нього було, насправді не належить йому, воно чуже і його повинен прожити хтось інший. Він міг зробити його максимально комфортним, але не своїм. І ось, через стільки років, він був близький до того, щоб вирішити свою проблему.
Її зовнішність була настільки звичайною, наскільки незвичайними були її поведінка і образ життя. Вона продала все, що залишили їй батьки. Вона жила за рахунок свого пера. Її книги називали химерними, але читали з великою цікавістю. Не з’являлася в суспільстві. Ходила долинами. Тужила за чимось незрозумілим. Пила в товаристві лісорубів і морських вовків, слухала їхні життєві байки, але ніколи не втрачала гідності. Мала вільні погляди. Ненавиділа все фальшиве. Вважала за краще кормити свиней, ніж жити за огидними законами свого кола. Та книжки приносили цілком пристойний прибуток, тому свиней заводити не довелося. І все ж їй не вистачало якоїсь свободи, простору, новизни. Щастя. Де їх взяти, вона поки не знала, тому просто писала про це.
Він був Винахідником. Не шпигуном, не збоченцем, не добрим духом. У кінці шаленого 22-го століття було можливо все, навіть поява машини часу. Герберт Уеллс не дожив до того моменту, коли одна з його найкращих вигадок матеріалізувалася прямісінько у розкішному кабінеті Винахідника. Дивний винахід нагадував людську руку, замість пальців були важілі. Натискаючи на них, він слухав тихий тріск, сподіваючись, що колись цей пристрій знайде його місце в часі та в історії.
Вона натхненно писала про космічні мандри, про футуристичні міста, про дивовижні винаходи. Описувала те, за чим так скучила і чого так прагнула. Вона бачила руки чоловіка, що винайшов пристрій, який допоможе їй повернутися додому. Письменниця молилася за нього, а коли прекрасне марево зникало, некваплячись підіймалася з-за столу, йшла до спальні, зтягувала з себе важку корсетну сукню і все інше та голісінька падала на ліжко, щоб у снах скоріше забути про те, що її оточувало у 18-му столітті, та повернутися до світу своїх мрій.
Машина часу була влаштована так, що могла спрацювати лише один раз. Виправити тільки одну помилку, яку колись не помітили ані Час, ані Історія, скоріш за все через те, що перший дозволив собі трохи пофліртувати з другою.
Коли пальці механічної руки затремтіли, Винахідник зрозумів, що прийшла довгоочікувана мить. Він нарешті потрапить туди, де повинен був бути із самого початку, а хтось так само поверне своє життя, опинившись тут. Несподівано пальці-важілі притиснулися один до одного, як маленькі перелякані люди, а потім рука почала повільно стискатися в кулак.
Письменниці вперше снився такий дивний сон. Він складався з тисяч облич незнайомих людей, які, як вона зрозуміла, проживали чужі життя. Ці люди щось кричали, плакали, жалілися, сміялися над нею і заздрили їй. Вона була схожою на них, але в той же час якоюсь особливою. Чи спала вона взагалі?
Не розуміючи, що коїться, Вони закрили очі. Після сліпучого спалаху світла наважилися їх відкрити і всього на одну мить, одну єдину мить побачили один одного. Винахідник думав, що потік облич все триватиме, але зараз перед ним була тільки молода жінка: з довгим хвилястим волоссям, здивованими очима, абсолютна гола. Він здався Письменниці утіленням досконалості, лицарем без обладунків, але ще приголомшливішою виявилася його доброта, що струменіла з нього, і в яку вона одразу захотіла загорнутися, немов в теплу ковдру. Він зрозумів, що завжди відчував її, що це вона написала історію, яка привела його до цієї самої миті, до Неї. Тепер вона знала, чому їй завжди так хотілося до того далекого світу, адже там був Він. Винахідник простягнув руку, бажаючи, щоб вона підпустила його до себе, пустила в себе, довірилася йому. Вона подивилася на нього з надією, а потім затремтіла, засяяла і зайнялася мов смолоскип. Білий вогонь заповнив увесь простір, здавалося, що і його тіло палає, а під повіками танцюють навіжені бісенята, що вкотре прикинулися янголами.
Розтрощений пристрій стояв на столі в розкішному кабінеті, який нікому не належав. Механічні пальці так сильно втиснулися в долоню, що розчавили її і самі розкришилися на залізний пил.
Вона прийшла до тями швидко. Роздивилася його будинок. Визирнула у вікно. Був ранок. Рожеве небо вже заполонили невгамовні таксисти. Моторні роботи розносили гарячі булочки. В офісах повмикалися велетенські сенсорні екрани. Щось передавали з космічних станцій. У парку зустрілися двоє закоханих. Все було начебто так, як вона собі намріяла. Письменниця заплакала.
Він прокинувся в її кімнаті. Зранку дощило, але було дуже тепло. Квітнули дерева. У садку на столику лежала забута книжка і просила врятувати її від дощу. Він вибіг на вулицю, послизнувся на мокрій траві, впав, піднявся і, не обтрушуючись, кинувся до столика. Взяв її обережно, сховав під одягом та повернувся в будинок. Винахідник знав, що в ній написано.
Зараз вони обидва визирають з вікон. Можливо, дивляться на вас, а може ви їм зовсім не цікаві. Вони отримали свої світи, до яких так прагнули потрапити, але залишились без найголовнішого, того, що так вабило і тягнуло їх сюди. Він без Неї. Вона без Нього. Загублені піщинки, яких мільйони. Помилки Часу та Історії. Хто знає, чи напише Вона ще хоч рядок? Хто може сподіватися, що він винайде щось настільки ж дивовижне...
ID:
517417
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.08.2014 12:34:17
© дата внесення змiн: 19.01.2015 16:24:23
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
