Судилося не вмерти від страждання
І від зневіри доля вберегла,
І те, що називається коханням,
Сувора доля вбити не змогла.
Що пам’ять робить з нашими серцями!
Як молодіють зрілі почуття!
І все, що згасло з часом поміж нами,
Вогнем жадання мчить із небуття!
Зсередини себе ніхто не бачить,
Та зазирнути варто хоч на мить,
Бо часто наші душі потай плачуть,
Коли схололе серце не болить...
Щоранку я дивлюсь у твої очі
І бачу, наче в дзеркалі, себе…
І знов моя душа твоїй шепоче
Про почуття, що зріють дотепер...
Роки злітають наче в осінь листя,
А ти така ж, як і була колись…
І на обличчі світанково-чистім
Важкої долі тіні не вляглись...
І день прийдешній вкаже нам дорогу
І доживати, тонучи в журбі
Мені не слід, бо, дякуючи Богу,
Колись давно себе знайшов в тобі...
2000.09.02
