Життя минає швидше, аніж час.
Роки ідуть, і губляться хвилини,
А скоро сніг застане раптом нас.
Минають дні, секунди і години.
Загубимось. Поглинуть нас міста,
Метро запам’ятає літній вітер,
І поруч із надземного моста
Тебе зустріну, як завжди, привітна.
Пройде, приблизно, років довгих десять.
Я втратила тебе, і знов знайшла
У сонячних проваллях сяйних весен.
Побачила… І жить розпочала.
Звели шляхи у роздоріжжі площ.
Вже так багато часу проминуло!..
А він такий… закоханий… у дощ…
Його чомусь я досі не забула.
Роки минули, а кохання – ні.
Маленькі зморшки і сиве волосся
Ці почуття змінити не змогли.
Мабуть, що так у світі повелося.
Зійдемо вниз. Нас поведуть шляхи,
Він поруч. Що іще для щастя треба?
Якщо застануть раптом нас сніги –
Нехай. Бо я на сьомому вже небі.
