В обіймах ніжних зранку, сон прогнати зможем
І після пристрасних тілесних пантомім,
Ти завмираючи, блаженно вмить застогнеш,
Ввірвавшись в душу мою наче в рідний дім…
Немов під гілкою із грішними плодами,
Одним з яких колись, Змій Єву спокусив,
Зваблива, граючись, тендітними руками,
Торкнеш, метеликами, пещений живіт.
Душа розхристана одягне білі крила,
Злетить під горло, хриплий стогін обірвав
І зачарована, утомлено-щаслива,
На вушко пошепки ти скажеш, щоб тримав…
Аби притиснув до грудей своїх щосили,
Щоб аж у кокон загорнув й не відпускав,
До смерті в старості, до спільної могили
Тебе одну лишень…Кохав…Кохав…Кохав!
В очах закоханих прозорі два струмочки…
Я вкрию вії ніжним дотиком ще раз,
І знов цілуючи червоних вуст куточки,
Піду варити чорну каву лиш для нас.
І хай метелики дрімають поки в клітці,
Нехай душа твоя спочине і поспить,
А я тим часом розкладу нам на тарілці,
Солодке печиво, прикрасити цю мить.
Гаряча кава, свіже тістечко…І дотик,
Не менш гарячої й солодкої душі…
Чомусь так збудливо прицмокує твій ротик,
Так ніби хоче натякнути щось мені.