В згвалтованій Бучі багато біди:
Могилки в дворах, закатовані діти.
Тут вижив поет, із поетів один,
Щоб біль свій повідати всенькому світу.
Він бачив цей жах без рожевого скла –
Вже був загартований горем і болем.
Не знав ані дня, ані дати числа,
Без хліба й водиці він жив дуже кволо.
Крізь шпарку в підвалі ловив промінець.
Нашіптував вірші, йому лиш відомі.
Як мантру казав: «Це – іще не кінець»
І це – вже для нього була аксіома.
Були його дні дуже схожі на ніч,
Здригалось і падало небо додолу,
Дивилася сумно зруйнована піч
І вже не зосталось нічого від дому.
Кричати – не можна... Він болем писав
Свої, окуповані ворогом вірші,
Йому диктували самі небеса,
І билося серце гучніше від тиші.
Він плакав, як бачив жахіття війни,
Дивилася Буча, немов з того світу,
Змішалися запахи смерті й весни,
Навіки на серці, залишивши міти.
Він є літописцем страшної війни,
І всі його вірші побиті до крові.
Когось він щоразу просив: «Обійми»
Й живим залишився заради любові.