Спостереження за пейзажем, яке викликає переосмислення суті пам'яті
Абзац 1 Для початку, варто вибрати пейзаж. Щоб зосередити свою уяву на певному образі. Закарбованому у памʼяті. Він повинен збуджувати фантазію, запустити процес мислення. В моменти коли заплющиш очі він був чіткий. Памʼять тоді автоматично вмикається, спочатку зорова, тоді спогади які асоціюються з ним. Мій вибір впав на опис пейзажу з книги Панаса Мирного «Повія». Чому саме він? Причин стільки ж багато скільки і спогадів повʼязаних з часом, коли читав цей роман. Тому важливо задати питання, сенсу переосмислення, бо ж аспектів цього поняття безліч. В даному випадку, фокусуймося на такому, як конкретний пейзаж змінюється через призму досвіду.
Абзац 2 Щоб краще розуміти суть образу який ми спостерігаєм, варто задати тон налаштувань нашого зору. На що варто звернути увагу, в якому руслі перебуває наш образ та контекст спостерігача. В творі «Повія», є момент коли головна героїня переїжджає жити в Великий Кут, до маєтку свого коханця Колісника. Перші дні перебування в новому місці Христі сняться сни. Автор їх описує дуже чітко і надає їм сенс. В одному з таких сновидінь Наташка (Наташка псевдонім Христі головної героїні) блукає лісом поблизу маєтку. Вона продирається крізь густі хащі дерев та кущів, проходить річку та виходить на поляну з якої видно усі володіння Великих Кутів. Звісно ж вона вперше його бачить так як і читач, Панас Мирний усією вмінням творця описує пейзаж який спостерігає Христя. Тому у читача виникає певна картина, через призму головної героїні її переживань, долі та сонної ілюзії, що виникла в потоці її свідомості. Вдалечі видно масивний дубовий ліс що простягаються вздовж горизонту, неподалік розлилася річка, навколо поле і недалечко видніється самотьне дерево. Пора рання, літня. Ще легким ранковим туманом просякло повітря, додаючи казкову атмосферу. Сонце вже ось ось готове оголосити про початок дня, щоб зігріти сиру від роси траву. І ось Христя з розпущеним чорнявим волоссям в довгій спідниці та легкій білій сорочці іде цим полем. На плечі у неї хустина колишиться в такт волосся. Про вроду дівчини та красу природи вже написав письменник. Саме тому варто прочитати цей твір. Які відчуття переслідують, після прочитання цього уривку? З контексту цілого твору виникає журба, гнітюче відчуття не справедливості та безвиході.
Природа перебуває в вакуумі своїх правил та законів, які як константа незмінні. Є пори року, місяці та доба, яка регулюється космічними рухами тіл. А є людина, малесенька частка всесвіту в якому її роль дуже коротка та майже не помітна. І в циклі життя вона вертиться, так само швидко появляється і зникає. Кохановський у своїх віршах описував і порівнював життя до кола в циклі природи, де ми пристосуванці і лиш певний незначний елемент кругообігу. У наші памʼяті залишається безліч інформації яку ми поглинаємо в спробі осягнути світ. Юнг, Фрейд, Кемпбелл в своїх працях писали про не свідоме, кожен мав свою концепцію, але парадигма залишається спільна. Людська памʼять трансформується в спільну еволюційну форму.
Що ж таке життя? Якщо розглядати це питання з призми візуального, тобто нашого зору то те що ми бачимо це кадр з нашої реальності. Це може бути пейзаж, натюрморт, портрет чи будь що інше. У нашому випадку це пейзаж. Лоно природи яке оточує нас. Бачучи її можна поринути в неї. Задати собі питання. Хто я в цьому неосяжному буті?
Матеріальна складова залишається десь на окраїні, ми споглядаємо та переживаємо долученіть до чого більшого.
В голові виникають картини з нашої памʼяті, те що ми вже колись бачили та відчували. Чи змінюється наше сприйнята світу з часом? Так. Досліджуючи нові горизонти, отримуючи нові враження. Кожен попередній спогад міняє своє значення. Досвід стає коригувальником нашого вміння орієнтуватись та робити висновки.
Тільки картинка залишається незмінна. В фотоапарата є функція витримки, час який потрібний щоб зробити фото. Але є багато налаштувань щоб воно вийшло якісним. На фотокартці чи картині цими налаштуваннями займається фотограф чи художник і в процесі роботи він маніпулює всіма своїми знаннями щоб якісно це зробити. Готова праця вже не підлягає змінам. Остаточний ефект залишається на завжди і так само в памʼяті залишається певна форма. Та чи сприйнята, розуміння наше є таким ж не зміним? Ні. Оскар Уайльд в «Портреті Доріана Грея між іншим це показав на прикладі портрету. Наше життя змінює нас і те що було колись здавалось би константою в нашій памʼяті підвладне часові.
З часом і фізичні предмети на яких щось намальовано підлягає деструкції, фотографії блякнуть, пейзажі накопичують товсті шари пулу, полотно гниє та трухлявіє. Та візуальна складова від того не змінюється. Ми можемо консервувати чи відреставрувати полотна і продовжувати їх існування.
На жаль час не вблагати й до нашої памʼяті, так як і еволюціонувати так само вона має властивість деградувати чи просто забуватись. Чи то через вік, хвороби, ЧМТ чи психологічні травми. Не кожна нервова клітина яка несе в собі спогад є вічною. Ми можемо забувати і це нормально. Чи Верещагін коли малював «Апофеоз війни» хотів памʼятати чи бачити її?
Памʼять мінлива річ тому і підлягає зміннам.
Абзац 3 За кожним спостерігачем є години, роки обсервації та навчань. Від народження дитини яка є tabula rasa. Вона зовсім нова в світі пізнань. Тому і пейзаж і образи які вона бачить в перше найсильніше на неї впливають і формують її характер. Через це в свідомому віці людина набуває певної гнучкості та здатна осмислювати на багато більше і в хвилину спостережень аналізувати і змінювати сенси.
