Я розгойдалася до краю на невагомих нитках тиші,
Я розучила пісню вітру й сльозливо-синьої весни.
Гойдалася й співала знову під стукіт клавіш піаністки;
Гойдалася і розмовляла, вникаючи в її думки́:
-Ти ще не кинула, ти знову…ти знову палиш?! – Так, авжеж.
-Чи ти не бачиш: весь цей попіл – це залишки моїх пожеж.
-Та ти… Як можеш ти палити все те, що дороге мені?!!
-А я не все… Я лише квіти, і спогади, й минулі дні…
-Це неймовірно! А в цей список не хочеш вкинути й мене?!!
-Я зараз зайнята, голубко. Захочеш – ти й сама стрибне́ш.
Я більш не буду підставляти своє натруджене плече.
-Але ж там гаряче…Ой, що це?! Усюди полум’я…Пече́!!...
Ось так горіла я в вогні, що зітканий із почуттів,
Під стукіт клавіш піаністки, яка, не глянувши довкола,
Спалила все, що було спогадом раніш щасливих днів.
Вона не вміла оглядатись. Це – доля: тиха і сувора.
