Вечір видався холодним.
зустріч не вдалась і найбільш логічним зараз було б піти додому, але ці темні, маленькі, невідомі вулички не відпускали, притягували своїми щупальцями променів з вікон хатинок. як на зло батарея сідала, музики залишалось мало.
може все ж варто піти додому, подумала ВОНА, звертаючи у протилежну від дому сторону. музика плавними, теплими потоками вливалась в НЕЇ і повільно відступали мурашки, що вкривали шкіру.
небо сьогодні було як завжди особливим. шматки хмар вибудовували дивні образи злегка граючи кольорами. нічні непримітні вулички оживали...
віталися своїми страшними тінями, деревами-химерами, темними вікнами хатин, парканами, які для уважного ока рухались у дивних танцях ніби сонцепоклонники...
вулиця захищалась від невідомої гості... а ВОНА
своїми кроками розбивала цей нічний світ, втоптувалась абсолютно непотрібними йому рухами... він розлітався мов зграя наполоханих метеликів і осідав на НІЙ... повільно зливаючись з музикою з хвилями цього нічного дивного світу ВОНА йшла далі.... вулиця звикала до НЕЇ, приймала ЇЇ...
ще з острахом, обережно але загравала до НЕЇ...
її жителі перешіптувались сміливіше, ліхтарі підмигували, шелестіли дерева, кольоровими звуками віддавала бруківка. вулиця грала свою нічну мелодію, свій ноктюрн... вулиця всміхалася....
ВОНА заплющила очі і теж посміхнулась... глибоко але обережно вдихнула мелодію запахів... вночі вона була зігранішою, аматорські торохтіння моторів, крики людей вже не мали такої сили.
сьогодні диригентом був вітер, на небі не було ні місяця ні зірок... вони вступлять пізніше...
Скрип. чиясь постать своїм безсонням розбила мов скло гармонію і вона осипалась, залишилась цілою тільки ВОНА, одна серед друзків....
до скрипу підключився цокіт годинника, а завершив наступ бій дзвонів, що сповіщав про середину ночі.
всі актори нічної вистави водночас сфальшивили і замовкли.
музика почала різати вухо, встромлюватись ніби накінечником стріли у беззахисний мозок, що ще секунду назад тремтів дзвіночком ейфорії підігруючи вуличному оркестру. ВОНА зло висмикнула навушник. в НЕЇ одразу почала вливатись тиша, великою ламінарною течією, швидко заповнюючи ЇЇ мов посудину до нудоти, до дзвону у вухах...
ніч відступала. її знову перемогли. і враз все стало приторно звичайним. хотілося плакати, від того що дім виявився далеко і повертатись доведеться темною, злою вулицею... зовсім іншою. різко підступив холод, і маленькими голочками почав встромлятись у тепле тіло.
ЇЙ хотілось розсипатись разом з нічним світом, дрібними друзками змішатись з вулицею з першими променями сонця, першими кроками квапливих перехожих...
ні, ВОНА залишилась ціла... вітер зносив з вій сльозинки...
глибоко вдихнувши вона пішла додому, на зустріч сонцю....
Вечір видався прекрасним....
дякую 
