Кава водить містику за руку,
Осінь оплесками вітру рве листки…
Я за спогади тримаюсь, за повітря,
Проводжаю поглядом розведені мости.
Закривавлені розлуками дороги,
Сльозами залиті поїзди,
Телефон ображений, немає звуку!
Голос милий не розріже темноти…
В протихід собі прямують зорі…
Гаснуть, падають і дивляться в вікно…
Ти вже п’яту палиш - дим до неба,
А в думках-словах нема зв’язку…
Недобачені кохані щирі очі,
Спогади калейдоскопом на вікні…
А квартирою пустою і самотньою
Ходить сум, загорнутий у сни.
Ранок дихає в твої відкриті очі,
Чашки дві дрімають на столі…
Ти собі звичайно зробиш кави
Містика зостанеться мені…
Вже чекання стине на порозі,
Вимальовую терпіння у собі,
А тремтячі і холодні вірні руки
Просять два по два співати у вхідні…
Стримано і досить хаотично
Тихий стук і мовчазний замок
Ти чекав-таки! Усміхнена – відкрито!!!
Очі в очі… серце. Вибух. Крок!
