Я вишиваю дні сіреньким шовком смутку –
Скінчилися рожеві нитки щастя,
Його ж бо не купить і не піймать на вудку,
Тож оживить пано, мабуть, таки не вдасться.
В газетах знову пишуть про політику:
Вона працює… Він вже президент…
Та щось роботу не помітно ту,
Бо й досі діти у метро дають концерт.
Бо й досі жебракує Україна.
Кому поклони бити: Заходу чи Сходу?
Хоча, мабуть, самі у цьому винні,
Товчем свою свободу, мов у ступі воду.
Ми молимось на покемонів й аватарів,
Без кока-коли й чипсів не живемо й дня.
На лукашів уже не діють мавок чари,
А зерна волі й єдності склювало вороння.
Так, щось шиття не ладиться:заплутаюсь, вколюся,
Та й візерунки-хрестики щось схожі на хрести.
Я відкладу забаву цю та й Богу помолюся:
Байдужих і нещирих, нас, Господи, прости!
За те, що забуваємо прості одвічні істини,
Розпродали ментальність минулих поколінь,
Що матінку природу ми зрадили умисно.
Помилуй і прости, нас немічних. Амінь.
Ми розучились один одного прощати,
Кохання на базарі продаєм, як сало.
І вже не модно, щоби на ніч мати
Дитині казку про Телесика читала.
Життя в нас штучне, пластикове, вбоге.
Кричу щосили: «Схаменіться, люди!»
Прощення нам і захисту вимолюю у Бога
І дуже хочу вірити, що ще далі буде…
