Жив був собі один поет,
Так званий майстер слів.
Міг швидко зримувать куплет,
Та оживить не вмів.
До нього прилітала
Примхлива муза з неба.
Лиш зрідка надихала,
Сміялась над поетом.
Казала: «Ти нікчема,
Що хисту геть не має.
Відбірні сієш зерна, –
Бур’ян лиш проростає.
Не можеш написати
Ти жодного шедевру,
Щоб зміг всіх здивувати,
Засяявши, як перли.
Ти не здобув визнання,
І я з тобою гину.
Ось спробуй-но востаннє,
Бо я тебе покину».
Примхливу музу з неба
Поет любив без тями.
«Не відлітай, не треба,
Я стану, обіцяю,
Відомим і заможним,
Тебе всім одарую,
Створю шедевр, що в кожній
Газеті надрукують».
Поет не спав відтоді,
Не їв, не пив, бідненький.
Затих собі, мов злодій,
Писав рядки рівненькі.
Слова, мов намистини,
Нанизував старанно,
Крізь душу пропустив їх, -
Твір вийшов бездоганний.
І скрикнув: «Так, я маю дар!»,
Тримав конверт – тремтіли пальці,
У скриньку кинув і поштар
Забрав листа уранці.
І став чекати визнання,
Бо вірив – все здійсниться.
Читав газету він щодня,
Та лист той загубився.
Заскочив був поштар-роззява
До пекарки на каву,
Надворі сумку він поставив,
Що ненароком впала.
Недбалість ту угледів вітер,
Що нудьгував на лавці,
Схопив конверти, ніби квіти,
І закружляв у танці.
Поніс далеко їх за місто,
Щоб міг він розгулятись,
На вулицях бо ж йому тісно,
От став він розважатись.
Набридла скоро та забава,
Побачив в небі хмари.
Відкинув «квіти» він недбало,
Що злякано ридали.
Упали на брудну дорогу,
Де курява панує,
І стали звать на допомогу,
Та хто ж їх там почує?
Минають люди ті конверти,
У справах поспішають.
І що в одному твір поета,
Шедевр його, не знають.
А бідолаха все чекає,
Минає тиждень, третій.
Та слави й визнання немає,
І твору немає в газеті.
«Мабуть, я знову помилився.
Та ні, я ж вклав всі сили.
Чому ж в газетах не з’явився?
Невже не оцінили?
Виходить, я таки нездара,
Брудню папір даремно.
Не буду більше я бур’яном
Глушити цінні зерна».
І муза вже надула губи:
«Де розкоші й визнання?
Ти не дотримав слова, любий,
Ми бачимось востаннє».
І стала плавно підійматись
До зір у небо синє.
Поет молив її зостатись:
«Без тебе я загину!»
Вона лиш дзвінко засміялась:
«Невдах я зневажаю.
В тобі я сильно помилялась,
Прощай, я відлітаю».
«Ні, ні, постій, я за тобою
Піду хоч на край світу!»
Поет забіг на дах стрілою
І кинувся летіти . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Конверт підняв з дороги
Цікавий подорожній.
Читав рядки він довго,
Захоплюючись кожним.
«Це треба друкувати,
Негайно, в цю ж хвилину.
Народ повинен знати
Ту видатну людину».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На ранок у газеті
З’явився твір поета.
І люди так відверто
Казали про куплети:
«Який шедевр! Чудовий твір!
Він справжній майстер, браво!»
Поет не чув хвалебних слів,
Лиш муза на небі ридала.
ID:
243788
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.02.2011 13:45:16
© дата внесення змiн: 27.02.2011 13:45:16
автор: Ірина Дубейко
Вкажіть причину вашої скарги
|
