Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.
Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць, наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.
Завжди така, що не лікує свої стигмати, заповнює шлунок цигарками і кавою.
Зазвичай- міцною чорною, подвійною.
Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.
Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.
Я іноді справді схожа на вбивство...жорстока, багатосерійна.
Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш...
Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!
Дозволь мені взяти псевдонім, одягнути перуку і довго, розпачливо плакати,
сидячи в залі очікування, а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому.Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.
Я всерівно відчуватиму хаотичний, безладний стукіт...
Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,
безнадійно відданих серця.
