Ти хочеш повернутися в минуле,
у неозорий світ минулих днів,
які бурлять в крові у нас,
які ще не загули
і зблискують часами в пам’яті дідів.
Бери рюкзак!
Разом ми помандруєм
у дивний світ людей, що тут жили.
Заглянеш в їхні очі і відчуєш,
як в пам’яті зринають дивні ці світи.
Колись на цій землі жили русини,
кремезні люди із добром в душі.
Неволя ще не гнула їхні спини…
Це діти волі, неба і землі.
В них руки сильні й крила соколині –
прекрасний дар від матінки землі,
а очі – сині – наче небо – сині –
це подарунок волі – небо у душі…
Вони жили в цивілізованому світі.
Не те, що нині – світ без почуттів.
У нас в крові – всі їхні заповіти,
та ми не чуєм покликів дідів.
Так, ми не чуєм. А вони все чули –
у їх тілах жили минулі дні,
вітри думки їх несли у минуле…
Вони – не ми! Вони – сини землі!
Та час ішов. А в світі все мінялось.
Ті люди гнулися під тягарем віків,
а пам’ять гасла, щось та й забувалося,
і погляд мов калюжа помутнів.
Спини зігнулись. В небо не дивились.
Прикуті лиш до чорної землі
бруднились очі. Так ось залишились
важкі віки в русина у душі.
А час ішов… Прийшов до сьогодення.
Тепер ось ми, з землею у очах,
будуємо вже вільну Україну.
Злетіти хочемо, немов невільний птах.
А час іде… Іди! Іди! Іди!..
А нове покоління вже літає.
Вони лиш діти. Діти! Не раби!
Сліпа покора їх сердець не знає.
І не стоятиме народ наш на колінах,
а знов підніме голову увись.
А час іде. За ним іде і зміна.
Ти тільки дочекайся і дивись.
Бажаю Вам і нам усім,щоб цей вірш став пророчим. Слава Україні! 
