|
Теософія, божественна мудрість, мудрість про Бога – містичне пантеїстичне уявлення про Світ, вчення, що розглядає можливості зв’язку з непізнаваним божеством шляхом містичної інтуїції і внутрішнього одкровення. Як і в пантеїзмі, в теософії Бог вважається єдиним Принципом, безособовим Абсолютом, сукупністю всіх речей, завдяки якій все постало [1>. Ототожнення Бога з Світом, Природою є шляхом суто індивідуального пізнання, і, за необхідної наявності в кожному «іскри» божественного вогню, потенційною модальністю щодо злиття з божеством без посередницького втручання ані церкви, ані державного ладу.
Можливо, і через інтерес окремих людей в усі часи до окультних та спіритичних явищ, магії, містичних екстазів, і через актуальність в усі часи свободи поглядів і дій Людини, але так чи інакше, поняття «теософії» для позначення саме містицизму використовується ще за часів Піфагора і Платона, і ця традиція продовжилась гностиками Симоном Магом та Валентином, а з перших століть нашої ери теософськими ідеями переймались і неоплатоніки: Плотін та Прокл. В Середніх віках теософічні міркування поступово набували статусу щирої єресі, але цікавості мислителів до них не зменшувалось: Майстер Екхарт, Ніколай Кузанський, – не гребували висловитись «богомудренно». Доба Відродження також відзначилась наявністю праць теософічного напрямку. Серед видатних митців того часу, хто переймався можливістю безпосереднього богопізнання, – Парацельс, Джордано Бруно, Якоб Бьоме.
Щодо Якоба Бьоме (1575-1624): він, мабуть, як найяскравіший представник течії німецької містики доби Відродження, як великий натхненник багатьох послідовників наступних століть, ще вимагатиме уваги й інтересу до своєї особистості та творчого доробку не в одного покоління мислителів.
Німецька містика – одне з найвидатніших явищ в історії духу. Саме німецькі теософи (М. Екхарт) вперше розрізнили «Божество» (Gottheit) і «Бог» (Gott). Результат цього розрізнення потім розгортається як головна інтуїція усієї німецької метафізичної думки. Це є ні чим іншим, як визнанням того, що основою Буття є ірраціональний невизначений поняттями, непізнаваний Першопринцип – Таїна – Ungrund, за Бьоме. [2, с. 433>
Метафізично це має вигляд подолання волюнтаризмом інтелектуалізму. Теологічно – розкриття «Божества» за апофатичним пізнанням, а «Бога» – за катафатичним. «Ungrund» – це надбуття, надособова, непонятійна глибина, з якої народжується «Бог». З цього виходить, що за апофатичною теологією, Божествене Ніщо, Абсолют не може бути Творцем Світу. Gottheit-Ungrund не творить, не створює, Божество не робить жодного поруху, Воно нічим не схоже на наш світ, жодних аналогій не знаходиться. Творець і Творіння взаємозалежать, але це вже виводиться вторинно від катафатики. Бог-Творець з’являється лиш разом з Творінням (мабуть, зникає він також разом із зникненням створеного…)
За М. Бєрдяєвим, котрий аналізує доробок німецьких містиків [2, с. 434>, Бог не Абсолютний – але конкретний, Бог-особа, бо задля співвідношення зі створеним: Світом, Людиною,– він не може мислитись як досконала далечінь, де є кінцевий Абсолют. Проявлений актом творення, живий Бог, співвідноситься з Творінням, а біблійний Бог Одкровення – Абсолютна гранична Таємниця (Ungrund).
Тобто маємо (за Бьоме):
1. З Божественного Абсолюта, з Ніщо, з Таїни, з Gottheit, з Ungrund’а у Вічності здійснюється в теорії (божественній реальності) Бог «Gott», і він є Трійцею;
2. Бог, що є Трійцею, творить Світ.
Отже, у Вічності існує «Θεογονία» – богонародження. І це езотерика життя Божества «Ungrund». Саме за такою схемою[3, с.148> Якоб Бьоме розгортає «теологічний еволюціонізм», але він не є пантеїстичним. Створення Світу, стосунки Бога і Людини – розкриття Божественної драми, внутрішнім у Вічності сенсом якої є Час і історія. Така монодуалістична концепція внутрішнього божественного життя імпонує Бьоме, бо в усіх його уявленнях про Світ (про що можна робити висновки з праць філософа) домінує саме інтенція Буття до поєднання єдності і розділення, роздвоєння. Двоїста єдність Божества, мабуть, є ніщо інше, як намагання обґрунтувати полярність Світу, яка є базою однієї з головних проблем теософії Якоба Бьоме: проблеми добра і зла, зокрема, саме другої її складової.
Я.Бьоме – не тільки містик, а ще й гностик, найвидатніший містик гностичного типу, він живе в духовному вимірі і намагається свої стани релігійно-містичного екстазу раціонально фіксувати, транслювати, опрацьовуючи набутий досвід в символьно-образний спосіб, але саме через це його інтуїції часто натикаються на непорозуміння та засудження аж до звинувачень у єресі, карою мовчанням.
Дійсно, як можна мовою теології та метафізики витлумачити Ungrund? Лиш апофатичне мислення може забезпечити наближення до розуміння Таїни. Ungrund не Буття, воно глибше, воно раніше за Буття. Але тим самим, мабуть, за сприйняттям, Ungrund найближче до первинної Свободи, до тієї добуттєвої Свободи, але, в той же час, не до Хаосу, лиш до Космосу.
Можна, знов-таки, мабуть, сприймати Ungrund як прагнення «Ніщо» бути «Чимось», ба навіть, «Всім»…
Прагнення, жага до буття – перед самим Буттям…
Так-таки волюнтаризм та надчуттєве перемагає об’єктивну окресленість.
За таким «свіжим» поглядом (навіть після Реформації!) на світобуття, за образним містичним світосприйняттям, за таким переданням, посередництвом Митця між «світами» – божественного і людського, за вмінням будувати хоч і ексцентрично, хоч і не зовсім, і не всім зрозумілою мовою «чоботаря»–інтелектуала, але таки утворилась черга послідовників та заохочених до запозичення. Можна, мабуть, не перебільшуючи, занести до переліку «позичальників» Бьоме майже всіх європейських романтиків: від філософів, теологів до поетів, композиторів. Високо оцінили доробок «тевтонського теософа» всі «німецькі класики»: бачення Якобом Бьоме положення речей у світі цьому і споглядання стану взаємин у «тому» світі, та його намагання набутими знаннями ділитись – збагатили творчі доробки Канта, Фіхте, Шелінґа, Гегеля, Шопенгауера.
Здається, що для розвитку метафізичного, теологічного мислення в культурних нащадків таких Велетнів Думки, як Якоб Бьоме, просто необхідне поглиблене дослідження його праць. Навіть, якщо його не розуміли сучасники, навіть, якщо його невірно розуміли послідовники, маємо прагнути хоча б намагатись отримати бажання зрозуміти хоч крихту отриманого автором «Аврори» містичного знання.
Також маю трохи посуб’єктивізувати: можливо, це і суперечитиме попередньому реченню, але праці усіх містиків усіх часів, мабуть, так і залишатимуться в Часі закритими чи напівзакритими для їх дослідників, бо ж містичний досвід, а особливо, релігійно-містичній досвід не повідомляється легко, не ретранслюється лиш порухом руки, його потрібно переживати, переживати наодинці з собою, в спільноті з кимось: коли пощастить, з самою Вищою Духовною інстанцію (в кого вже ким чи чим вона там є)…
Література:
1.Николай Порублев. Культы и мировые религии в свете Библии – Библия для всех, 2009. (http://www.mirduhlit.ru/books/8666/348/)
2.Николай Бердяев Дух и реальность. Основы богочеловеческой духовности. Философия свободного духа. – М.: Республика, 1994.(http://krotov.info/library/02_b/berdyaev/1937_034_06.html)
3.Якоб Беме Christosophia/Theoscopia (http://proroza.narod.ru/JBeme.htm)
4.Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения: Учебное пособие // Мистический пантеизм Якоба Бёме — М.: Высш. школа, 1980. — С. 330-343.
5.Якоб Беме Теософия // (переводчик: Сергей Волжин) – Издательство: СПб., 2000. – С. 17-19
© Кравчук Любов
ID:
307276
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.01.2012 23:52:38
© дата внесення змiн: 11.10.2022 23:21:49
автор: Iraida Kułakowski
Вкажіть причину вашої скарги
|
