Надворі стало тихо. Здавалося навіть, що після такої затяжної зими ніколи не настане весна. Так само в серці Ірен бушував затяжний буревій, після якого обов́язково мусила з́явитися любов. Деколи хотілося все залишити, померти і не чекати цього прекрасного почуття. Ірен здавалося, що воно вже ніколи до неї не прийде.
Та раптом почав танути білий пухнастий сніг, пробилася перша травичка і побігли струмочки. На деревах розпустились бруньки, і все довкола позеленіло, залунав спів пташок.
На серці в Ірен розтопився шматочок льоду, який так довго з нею жив. Весна принесла не тільки довгоочікуване тепло, а й радість і надію, надію на краще. З́явилась й надія на кохання.
Одною прекрасного сонячного ранку Ірен, як завжди, прогулювалася парком. І раптом вона помітила хлопчика, який їй дуже сподобався.
Він сидів на лавочці і щось слухав у навушниках, очевидно, якусь свою улюблену музику. Вона підійшла і спитала:
«Тут вільно? Можна біля вас присісти?»
У відповідь пролунав ніжний голос:
«Так, сідайте!»
Цей голос зразу полонив її серце, а очі...які ж у нього були очі!
Вона присіла на лавочку і запитала:
«А що ти слухаєш?»
Він відповів, що любить спокійну музику, бо треба інколи рослаблятися.
Ірен не могла й подумати, що вона його зустріне,що він тут випадково сидітиме. Вони познайомилися, хлопця звали Юра. Обмінялись телефонними номерами. Розмовляли, спілкувались, сміялись. Давно Ірена не відчувала такого щастя.
Почало вже сутеніти. Ірен треба було повертатись додому. Вона попрощалась зі своїм новим знайомим.
Додому вона прийшла щаслива, нікому не розповіла про свого нового знайомого і з усмішкою на обличчі лягла спати.
Навіть не помітила, як настав новий день. Раптом зателефонував її новий знайомий, він запросив погуляти містом, бо дуже хотів її побачити. Ірен без вагань зібралась і прийшла на зустріч.Сьогодні він виглядав трохи по-іншому: в руках тримав червону палаючу троянду, а в його очах виблискував маленький вогник кохання.
Щодня Ірен бачилась із Юрою. Вони гуляли парками, містом і спостерігали за тим, як розцвітає все довкола, і як вони зближаються. Все було прекрасно, здавалось, що ідилія триватиме вічно.
Ірен сяяла від щастя, навіть подруги її не впізнавали, багато хто не вірив у те, що буває таке кохання. Та Ірен наполягала на своєму, вона його любила, а до всіх інших їй було байдуже. Минала весна, і наставало літо.
Їхні почуття змінились. Вона почала його ще дужче любити, а він відчував, що вони більше не пара. Він не знав, як їй сказати, що він любить іншу, не знав, як це зробити, щоб не розбити її чистого, невинного серденька. Але минуло небагато часу, і вона помітила, що щось не так, і зрозуміла, що він її зрадив, зрадив по-справжньому.
З гіркими сльозами вона приїхала додому, не вірила більше нікому, закрилась у собі та плакала. Вона не думала, що таке буває. Що зробила та весна? Навіщо були ці поцілунки, слова, якщо вони не варті нічого? Ірен зненавиділа весну, яка розбила її серце.
Минув час. Та вона не могла цього забути: було дуже важко повірити, важко жити, коли ти знову почав любити... а тут тебе спіткали розчарування і зрада. Вона переконувала себе в тому, що це був тільки сон, який більше не повториться ніколи.
Та раптом вона прокинулася, подивилась у вікно, а там після лютих завірюх, морозів, нарешті, наставала весна.
Водночас із потеплінням надворі відчутне потепління в душі. Навіть песимісти починають вірити в те, що всі негаразди залишаються в минулому. Ірен вдихнула на повні груди тепле повітря, пішла до парку, як завжди, гуляти.
Отака маленька історія мого кохання, яке тривало водночас із весною. Минула весна - не стало й кохання. Але насправді кохання завжди з нами, просто треба вміти його чекати , а не створювати собі ілюзій, і воно обов''язково прийде.
Бажаю вам щасливого, палкого кохання, а основне - вірного, бо кожен із нас на нього заслуговує.
ID:
312136
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2012 20:27:34
© дата внесення змiн: 09.02.2012 18:13:17
автор: Ірена Смачило
Вкажіть причину вашої скарги
|
