Я бачу, як на пристані
Хтось сумно походжає,
І навіть чую з відстані:
Голосить і ридає...
Вже корабель давно відплив, лишивши тільки хвилі,
Що скуштувавши сірих злив, холодні й полохливі.
А той нещасний все не йде додому,
Немов лишилось в морі ще щось дивне, невідоме,
Що в буревіях долю ревно повідає,
Що на таких, як він тихесенько чекає...
Він то на обрій гляне, то прилине до води,
Таке колись кохане згубилося в тобі...
А вітер навісніє щоразу жахливіше,
Солоним духом віє: „Змести б тебе скоріше!”
Хіба ти ще не втямив? Тепер вже сам-один.
Погралась доля з вами, не скинувши причин.
Тепер вже все далеке, забуте і мале,
І молодий лелека знов в море упаде...
Ти так тримався тіней, що руки геть заклякли,
На сонці подих згинув і очі раптом зблякли.
Тепер навкруг негода, а ти не йдеш додому,
Твоя надія стала тобі геть невідома.
Негода не на морі, а в серці і душі,
Самотній ти у горі, яке зросло в тобі.
Я знов прийду до пристані,
Знов чую хтось ридає,
То дух його розхристаний
В тумані походжає...
06.10.2008