Лише сьогодні я дізналася про те, що не стало чудового поета Миколи Верещаки... Цей твір я хотіла б присвятити саме йому. Нехай це буде моя молитва за його душу, та душу моєї найріднішої людинки - моєї матусі.
Хоча й весна за вікном шаленіє, та мені немає до того діла. Хоч як би сонечко наразі не світило, хоч як би не гріло, та на серці моєму втома та відчай. Важко, як же важко наразі стримати сльози. Хіба можна просто взяти та викреслити зі свого життя тяжкі думи та неприємні спогади? Певно, що ні. Довгі роки я намагалася це зробити. Довгі роки я шукала спокою та світлої надії, але… але…
І сьогодні я знову думаю про тебе. Згадую твої очі, твою посмішку, запах твоєї шкіри, дотик ніжних рук та глибину твого погляду. Ти повстаєш у моїй уяві далекою зірочкою, маленькою та невинною, чистою, як і душа твоя.
Тебе забрали від мене несподівано і жорстоко, залишивши лише спогади та розбиті мрії.
Та зараз не одній мені настільки тяжко та гірко. Бо є у цьому світі ще люди, які відчули той самий біль. Але вони ще сподіваються, що він вщухне, а я знаю, що це назавжди лишиться зі мною.
І подумки я лину до них, щоб вкрити їх світлими крилами, щоб зігріти їх теплом свого серця і перейняти частинку їхніх переживань та звільнити від такої тяжкої ноші.
Нехай ми далеко, нехай нам і болить, та ми завжди пам’ятаємо, що ми в світі не одні. Що є серед нас ті, хто без зайвих слів зрозуміє і допоможе. Що згадка про наших близьких ніколи не вщухне.
Хай же покояться з миром ті, хто пішов від нас у світ без обману та злоби. Хай вони не тримають на нас образ і вибачать за те, що не всі слова були сказані, не всі пісні пролунали, не все задумане було здійснено.
Кохані наші, далекі вогники минулого! Ми ніколи не забудемо вас. Скільки будемо ходити по землі, стільки у наших душах будемо берегти кожен ваш дотик, кожен ваш погляд і кожне ваше слово.
Амінь.
