Води відерце витягнув з криниці,
Заніс у хату, хтів було іти,
Але вона вблагала до світлиці:
«Не поспішай-бо, синку, погости».
Вишнівки наливаючи потрошку,
Укотре щастя зичила мені.
Її сльозу, що танула у зморшках,
Ще крадькома втиратиму ві сні.
В куточку Бог, залюблений у квіти,
І п’ять синів як спогад про війну...
І ось тепер сама на цілім світі!
А вже й онуки мали б сивину.
Кімнатка чепурненька, і підлога
Підметена, неначе на Різдво.
Так затишно зробилося, їй-богу,
Куди й поділось марево тривог.
...Вже позіхала сутінками хата,
Та тільки я не квапився іти.
Бабусю мила,
Ви ж така багата, –
Подайте людям жменьку доброти!
У Ваших віршах стільки доброти та позитиву! Отримую величезне задоволення. Вітаю, вас, майстре!
Олег Завадський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, пані Галино. Дуже радий, що моя творчість дарує Вам задоволення. Поезія має викликати позитивні емоції і надихати на добрі вчинки. Шкода, що не всі це розуміють.
Неймовірно зворушливо...
