Мій милий Кай, тебе чекала я один, а потім декілька
нулів…
Того всесвітнього часу, яким давно не відміряли забуті береги,
Ти знаєш я прийшла до тебе, хоч може дуже і запізно…
Але зупинена весна для того, щоб мовчали ми, а потім знову
говорили.
Та посміхнися ти ж нарешті, сьогодні ми зосталися
самі…
Про нас достатньо згадують, а може й справді вірять, що було,
Для них щасливі досі, а зараз розлучили нас сніги…
Не те хотіла б я згадати, то так зимовий вечір гомонів, а тихо
споглядати.
На зорі кришталево чисті, які втонули у прошарках
слів...
Того далекого маестро, який вигадував, творив історію кохання,
Ти знаєш я жила щасливо, не знала бідності та горя…
Але ж настала спогадів хвилина, щоб пригорнутися до тебе і
любить.
Почуй мене благаю друже,не будь таким як люди ті, вони
глухі…
Ти зваж усе, пробач знайому Герду, якій ніколи не байдуже.
Для них безсмертні досі, а зараз я замолюю гріхи…
Не те хотіла я б сказати, то так замучили образи, а лишень
згадати.
Мій милий Кай, ти не змінився навіть,такий коханий і
далекий…
Я зовсім не помітила тих зморшок, які мов шрам тисячоліть.
Ти знаєш я прийшла до тебе, ще до весни не довго…
Але зітерті імена, не в них, а в нас самих, і я обрала вихід твій,
летіть.
