За давніх часів, у роки нещасливі,
Степ враз помарнів, у тумані став сивим.
І кряж Диких гір вздовж Бахмутського шляху
Став білою крейдою з горя і жаху.
Зіниці Дінця, тихі Євсюга плеса
З тих пір плачуть повінню, зорями весен.
У край сонця і срібла, безмежний, полинний
Зненацька ввійшли войовничі дружини,
Стелились дуби під копита кінноти,
Тікав хижий звір, сокіл падав в польоті,
Палали оселі та гинули люди,
Гуляли мечі, чорні стріли повсюди.
Скривавлене небо ховалось за терни,
Коли князь повів удаль юрбу полонених.
В обіймах ніс дівчину велетень-красень,
Син вітру і степу, величний, мов ясен.
Лебідка-кохана його помирала
Від ран з нагаїв, мов зміїного жала...
Коли ж верхівці, всі жорстокі, спесиві,
Стомились вночі та поснули на гривах
І місяць вовчицею ліг за кургани,
Поповз у яри крізь осоки й тумани,
Сказав степовик, заклинаючи долю:
«Нам краще не жити, ніж йти у неволю».
«Нас більш не пильнують злі гості незвані.
То ж підемо в степ, у рідні гори та в плавні»,
Їх кров засихала, мов ягоди глоду.
А князь відшукав вузьку стежку до броду...
І сік він мечем, і орудував списом,
Донець тоді з жалю та відчаю висох.
Зоря багряніла у горах на схилах,
Де згасли в обіймах коханий і мила...
З тих пір в буйстві трав, вздовж
Бахмутського шляху
Цвітуть в позолоті фіалки і маки.
Закохані юні, де скелі суворі,
Знаходять там щастя й уквітчані зорі.
ID:
411549
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.03.2013 00:20:14
© дата внесення змiн: 23.03.2013 00:20:14
автор: dercul
Вкажіть причину вашої скарги
|
