Мене додому кличуть голоси,
Їх тихі ноти згадують минуле.
Бо за травою час мов покосив
Днів безтурботних радощі. Зітхнули
Старі троянди в мами під вікном.
І з ними пам'ять в унісон зітхає...
Стоять дерева, білені вапном,
І в тім усім гармонії без краю!
І батьків дім... Старенька добра хата
Без суперстилю, моди, новизни.
Де ми босоніж бігали із братом,
Де ми любили жити. Поясни,
Як сталось так, чи хто у тому винний,
Що дні летять, мов журавлі увись?
Що стало небо не таким, не синім,
Що ті хвилини просто відбулись?..
Мене додому кличуть молитви,
Недільний дзвін і рушники строкаті,
Де мама з татом лишаться завжди
Своїх дітей любити і чекати...
Был такой эпизод в моей жизни. Когда то я работал на телевидении. После сабантуя, посвящённого годовщине процветания телерадиокомпании, едем мы в изрядном подпитии в общественном транспорте с сотрудниками, кому по пути. И вдруг, один из наших делает попытку сойти совсем не там, где живёт, со словами: "Я домой."А время позднее уже было. Я соскочил и пошёл таки за ним, соблюдая дистанцию. А он - на кладбище. Я ес-но следом... Мама с папой у него там... Вот. и так бывает... ...
Марічка9 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не забувати, як на мене, - найбільше вміння або і досягнення людини...
...
Дякую, що завітали!
