Ти іноді той, заради кого хочеться дихати:
Спокійно та регулярно, загортаючися в ковдру твоїх обіймів.
Швидко й уривчасто - до глибоких подряпин на спині й знаків на тілі.
Дихати, час від часу тамуючи подих, й вдивлятися в твої зашарілі очі.
І далеко в темряві стишено видихати, аби не сполохати твій сон,
Аби тебе не розбудити.
Ти іноді той, хто говорить: "Ніщо не вічне, бо немає ніякого абсолюту.
І те, що зараз усе так чудесно, не здатне виключити можливу розлуку".
Можливо хтось інший тобі років за 2 попрасує сорочку.
Можливо хтось інший тобі років за 10 заплітатиме доньку.
А я десь далеко, за кілометри, заварю собі чаю й писатиму вірші.
Про те, хто досі живе в твоїй внутрішній ніші.
Про те, хто завше сниться тобі у темряві й тиші,
Про те, хто шепоче в думках: "трохи глииибшее..."
Про те, що мною болиш із часом все більше.
Про те, як кінчаєш наодинці з собою,
А я заповнююся тепер не тобою.
Про те, як мені все це страшно набридло.
Про те, як бридке мені усе біле повидло.
Про те, що кохатиму, коли нас не стане.
І це не ймовірність, це постійне і стале.
Про те, що речі, які не придбати ні за яку валюту,
Варті того, щоб досягти абсолюту.
як знайомо... гарний вірш...
а ці рядки - то аж по серцю шкрябнуло...
Можливо хтось інший тобі років за 2 попрасує сорочку.
Можливо хтось інший тобі років за 10 заплітатиме доньку.
А я десь далеко, за кілометри, заварю собі чаю й писатиму вірші.
Марія Дачковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
