Тягнеш ковдру на себе. Так кожного ранку,
Мій сміх збудить твої сонні передпокої,
Мене від тебе завжди стабільно лихоманить.
Ба, знайшов собі бранку,
Наллю тобі кави смачної з корицею, трохи гіркої.
Ти просиш читати вголос вірші Густаво Ерреро,
Так дивишся уважно, коли кривлю губами.
Насміхаєшся ж з мене, стискаєш так міцно,
Не встигаю й спитати про манери.
Обійматиму босими й холодними ногами.
Мов тромби, в моїй пам’яті твої вогняні погляди,
Наше життя маленьке, як у атласі висихаючи річка.
Все так просто, все так звично, як і кожного ранку,
Але так чомусь стискає груди.
Ти моя, хоч й шкідлива, але улюблена звичка.
