Не страшна нам лютнева хурделиця,
Не страшні нам витівки зими.
Нам дорога додому стелиться
Із Афгану, через дві весни.
Хтось лишився за тим перевалом,
Його вік вкоротив палач.
Хтось поїхав додому «тюльпаном»,
Його доля така, хоч ти плач.
А хто витримав до останку
Всі незгоди і біди війни,
Брів понуро мостом на світанку
До своєї страшної зими.
Ви порадьте, як позабувати
Все, що трапилось з нами там?
Сивину можна зафарбувати,
А як з пам’яттю бути нам?
Як щоночі до тебе приходять
І походи , й жорстокі бої.
І крізь стрій пліч-о-пліч проходять
Побратими загиблі твої?
І ти знаєш, що мусиш жити
Не за себе, а за всіх-усіх,
І за них, молодих, долюбити
І почути немовляти сміх.
Бо в Афгані йшов відлік часу-
День за три рахували ми-
Кожен з нас живе за трьох наших
Від тієї страшної зими.
