Ти називала мене Богдашиком,
Говорила,у мене дорослі і мудрі очі…
Наче зі мною почуваєшся безстрашною,
Навіть у темні беззоряні ночі!
Обіймала,як улюблену іграшку,
Понад усе боялась загубити….
А я,беззастережно тобі вірячи,
Наївно дозволяв себе любити!
А потім ти відкликала океани,
Мовляв усе поспішно і даремно…
Пора пускати в хід стоп-крани,
Бо зі мною безнадійно темно!
Я зрештою лишився зовсім сам,
Беззахисний, безпомічний ,убитий…
Єдиний спогад від вчорашніх драм:
Листи пекучі втраченого літа!
