Дозволь мені хоч раз прокинутись зі сну
У світі, де нема ні спогаду про тебе…
Та ні, не дозволяй! Вже краще я засну
Навік! Моя печаль – усе, що серцю треба…
Ти хочеш – я піду! І більше не знайдеш
Ні вогника в очах, ані печалі ноток…
Скажи мені лише, чи ти колись прийдеш?
Бо так набридло вже тобі писати потай…
Дозволиш – я лишусь, принаймні ще на рік
І кожну поряд мить я житиму тобою…
Частково – маячня, частково – серця крик,
Та не наважусь я назвати це любов'ю…
Й смикнутися боюсь – себе цим видаю?
Ти ж знаєш хто я, так? Принаймні, маєш знати…
А я лише дивлюсь… І погляд твій ловлю…
Можливо, я люблю… Та тільки як зізнатись?..
