були часи коли кохав я люто..
не потуравши жодним балачкам
...аж раптом, негода
спіткала мене коло рідного порога
...коли простити не змогла.
здавалося б - у тім вина?..
тоді закликав небеса на тому
послать мені гріховну втому-
-щоб довести тобі
Як я її люблю й кохаю
і в жоднім слові сумніву не маю
такими були мої палкі слова
пошани-богині затишку й родинного тепла.
та небеса сіро мовчали
і світ мовчав...Овва
а втім з'явилася вона
тут відступ конче необхідний
щоб описати ту нагоду і негоду що накликав.
а вона... а що вона.
тендітна й лагідна
хоч часом соромлива,
як ластівка що із небес злетіла
і трохи додала тепла,
що часом так не вистачало.
що мав з того...
коли отут мо ожила душа
хоч балаклавою себе накрити
щоб ззовні приховати почуття.
вона ж скромно співала і раділа
не то з мене-не то прийшла зима...
хтозна, мене скоріш не те гнітило
а розум тут вже совість закликав
-поглянути на мене, зрозуміти
чи підкорився долі чи спокусі я.
та ж сваха клята своє діло знала
і шансу в затишку чекала
щоби надати найспокусливіший варіянт.
щоб касу видав автомат
якщо не першим
то наступним разом!
бажання правди-милий ворог
і водночас-лютий брат.
насправді - винний я
вони - моя уява.
і невблаганна як її пізнав.
