Осінній день, дощами перепраний,
Губився сум у дзеркалі калюж.
Торкнися, вітре, вуст медово-п'яних,
Але душі моєї ти не руш!
Зірвався крик з німотних вуст востаннє:
Тремтінням пальців, трепетом сердець...
Лиш терпкий присмак гіркоти кохання,
Коли ти розумієш, що це й є кінець.
І знов похмурий день, немов з похмілля,
Впивався з келиха холодного дощу.
Шалений вітер танцював своє весілля
І шепотів завітне "Я не відпущу..."
Хмільна неприспана тривога,
Немов та кулька у руці.
Тремтить і рветься ввись, до Бога,
Там, де початок у кінці...
Я відпущу її у небо
Куди б сама і без жалю...
Але для цього крила треба,
Що виростають з слів "Тебе люблю".
