Натхненна романом Габріеля Гарсіа Маркеса "Сто років самотності"
Десь чула чи читала я, що всі
Народжуються і вмирають в самоті.
Що все життя - холодна одномісна...
Вдуматись - і задихаєшся, - так тісно.
Сам робиш перший крок,
Сам вперше плачеш,
падаєш теж сам.
Поодинці кожен вчить життя свого урок,
Де все сплелось: розчарування й злети,
кохання, карнавали й гам,
Презирство, заздрість
і авторитети...
Море зустрічей…
і океан страждань,
Мереживо думок і труднощі вагань...
Та в темряві засяють зорі яскравіше
зі справжнім почуттям,
захопленням і більше...
Дитинства сонцем серед досвіду туману,
меланхолійних радощів за чаєм океану
І зустічей з таким ж самотнім і чужим життям..
Людей мільярди - і стільки ж з них самотніх
І кожен виплітає історію свою
із доль найближчих... і найдальші зорі
все ж затанцюють щоб осяять путь.
В кінці ж все здасться витівкою-грою...
Де все було, насправді, надпрозоро...
І над тобою квіти зацвітуть.
І під тобою будуть небо й море.
І поки ти ще тут - знайди себе,
І слово "горе", я прошу, забудь!
згадай про Щастя.
Й переосмисли суть.
