|
Сонце вже збиралося спати, коли вона нарешті дісталася траси. Сильний порив крижаного вітру, що неприязно зустрів дівчину нагорі, збив в’язаного шарфа з хвилястого русявого волосся, яке миттю розметалося на всі боки. Та Олеся не зважала.
Розбита дорога із ледь угадуваним асфальтом була порожньою. Свіжий сніжок посріблив прибиту морозом траву. Мов у гарячці, Олеся мчала до автобусної. Село, що розляглося біля ріки, було видно звідси, мов на долоні. Дівчина летіла очима десь за далекий степовий обрій, туди, де раптом спалахнула надія – сріблясте авто мчало просто на неї.
- Куда на ночь глядя? – поцікавився водій новенької іномарки під неоднозначні посмішки двох пасажирів.
- Дуже треба. Підкиньте до міста, а там я вже … - не дуже складно відповіла.
- А нас не боітесь? – прямо запитав найстарший із темними очима.
- Чого ж боятися, ви ж люди, не якісь бандити.
- Ха-ха, - не втрималися чоловіки. - Не бандити!
- Садись уже, но в город не едем. Только к станциі.
- Дякую. То нічого, там, може, ще хтось підкине.
У салоні було жарко і дуже пахло дорогими парфумами. Той, у костюмі, біля якого сиділа Олеся, просто впився очима у її вродливе, зарожевіле на морозі обличчя. Дівчина інстинктивно поправила поли коротенького пальто на колінах і відвела погляд.
- У вас тут все такіє красівиє? – запитав сусід.
- Ага.
Водій увімкнув музику голосніше. Машина мчала по розбитій дорозі на повній швидкості. Олеся нарешті трохи заспокоїлася.
- Ось тут краще звернути, можна зрізати шлях. І дорога краща, - підказала водієві… - Зупиніть ось тут, у кінці посадки. Вам тепер наліво. Мені - направо.
- А далеко еще? Может, лучше с нами…
- Далеченько, пішки не дійду, - посміхнулася. - Щасливої дороги, дякую, що підвезли.
«Ось і добре, - заспокоювала себе. Значить, пощастить іще».
Та цього разу чекати довелося довго. Дорога пролягала далеко від населеного пункту, та ще й у сутінках авто не поспішали зупинятися. Місиво із мокрого снігу й болота виблискувало у світлі фар і розліталося в усі боки. Олеся почала замерзати і втрачати надію. Може, краще повернутися, поки ще…
- Олесю, ти? – раптом донеслося крізь шум.
Дівчина намагалася розгледіти чоловіка, та впізнати ніяк не вдавалося.
- Справді ти. Що ти тут робиш вночі? – посміхався очима Олесин однокласник.
- Привіт, Миколо, не впізнала відразу. Така пітьма.
- То куди?
- Годину тому зателефонував наш друг Олексій. Виявляється, Льоня буде по роботі проїздом в Одесі… Додому довго. А завтра увечері знову назад.
- Ясно… А я в село з роботи повертаюся… В Одесу не зможу – бензину мало, гроші не взяв… А в місто вистачить. То як?
- Згода, до автовокзалу головне дістатися, а там я сама.
Старенький автомобіль розвернувся і потихеньку рушив.
- Як поживаєш, однокласнику?
Бруд і запах бензину в салоні, потерта демісезонна куртка, брудні чоботи…
- Луччє всєх. Як бачиш. Старший у другий клас пішов. Вчитися не хоче. Молодший в садочку. Хворіє часто… А ти?
- Мама лежача, довелося повертатися в село. Уже майже рік. Льоня у плаванні. Бачимось… рідко.
- А в сумці що? Невже напекла пирогів?
- Куди там… не встигла. Що під руку трапилося. Яблука з нашого саду. Пригощайся, - протягнула стиглий, аж блискучий плід.
- Не відмовлюся…
За півгодини Олеся вже відчинила двері районного автовокзалу. У майже порожньому холодному приміщенні було двоє: брудний чолов’яга та сонна касирка. Гучна луна від дівочих кроків розбудила обох.
- Мені до Одеси на найперший.
- Через годину буде.
- Добре.
Годинник показував майже північ.
«До ранку втраплю. Ох і х-холодно… Зателефоную Льоні… Та ні, вже пізно, з дороги спить, напевно…».
Нічний автобус мчав, ніби на Олесиних крилах, заколисуючи пасажирів. У дивному напівсні дівчині ввижалися уривки старих снів, які час від часу приходили до неї: поверхи, поверхи, де ж вихід… ліфт, знову сходи, ліфт, спуск… потім раптом літо, ріка, теплий пісок, крига у воді, вона йде проти течії… лід під ногами, приємне тепло…
Світало. У протертий кружечок на запітнілому склі заглядала рожева пастель ранкового неба, віддзеркалюючись на всіх сріблястих приморожених поверхнях. Обриси великого міста прозирали крізь автобусне вікно.
Олеся прокинулася, ніби й не спала. Поправила волосся, зазирнула в люстерко. «Ще рано телефонувати. Хай спить».
Потрібна маршрутка якраз чекала на пасажирів, тому дівчина навіть не встигла відчути свіжість вранішнього повітря. Веселий водій вправно маневрував у транспортному потоці.
- А шо, опять риють, все викопають? Мож, метро шукають… От, черті…
- Таки да.
- Шо, народ, поднимаемся, проходім. Я сказал проходим, а не ломаєм двєрь. От, черті… Сорвьоте двєрь – все поєдем в парк. На екскурсію.
«І як живуть люди в такій метушні? – думалося Олесі. – Невже до цього можна звикнути?». Їй і раніше доводилося бувати тут, але покручені вулиці приморського міста досі залишалися для неї таємницею. Ще раз переглянула адресу Олексія, їхнього спільного знайомого. Будинок мав бути десь за рогом. Чомусь згадалася дитяча страшилка: в Одесі не можна питати адресу, бо заведуть і пограбують.
- Підкажіть, як пройти на другу лінію? – спитала в імпозантної бабусі у червоному капелюсі.
- Могу провести, мне як раз тудась. Какой, говориш, дом?..
Вже піднімаючись старезними сходами, Олеся вперше захвилювалася. Телефон чоловіка мовчав. А якщо він не приїхав… Може, відмінили рейс…
Переводячи дихання, тихо постукала (дзвінок не працював). Відповіді не було. Постукала голосніше. Ще і ще. І знову, і вже у розпачі – з силою загрюкала в двері.
Раптом (здалося чи насправді) у кімнаті почулися неголосні звуки. Прислухалася. Скло, метушня, неясні голоси. Сміх.
- Кому не ймется с утра пораньше, - у прочинених дверях з’явилася кудлата голова сонної, неприбраної дівчини. – Ти к кому? – запитала нетверезим голосом.
- Я чоловіка шукаю. Льоню. Друга Олексія. Він тут живе.
- Льо-о-ня, - проспівала «леді». –Ето к тєбє. Я Лариса, - зміряла поглядом Олесю, що стояла ні в сих ні в тих.
- А де Олексій? – учепилася за надію.
- Нє знаю нікакого Алєксєя. Льо-о-ня, ти почему… жену… нє встрєчаєш, - нахабно виставила й так неприкриті шовковим халатиком пишні груди.
Сходи вниз розплилися перед очима. Не пам’ятаючи як, опинилася на вулиці. Тісний дворик був безлюдним. Спочатку чомусь хотілося почути його кроки позаду. І не хотілося. Важка образа заповнила кожну клітинку, потім сконцентрувалася болем десь біля серця. А сліз не було. Перед очима стояв той тонкий рожевий халатик, точно такий, який подарував їй Льоня торік на іменини. Мабуть, і розмір той. Як йому пощастило.
-Леся! - аж здригнулася від чоловічого голосу. Не його голосу. – Леся!
На лавці сидів Олексій і посміхався.
- Сюрприз.
- Дивне у тебе почуття гумору.
- Сідай. От і молодець.
- Чому?
- Бо дурень. Я кохаю тебе. Ще з першої зустрічі. Ходімо на море годувати чайок.
- У мене лише яблука…
ID:
608288
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 21.09.2015 14:06:45
© дата внесення змiн: 11.05.2018 15:13:55
автор: Тетяна Бонд
Вкажіть причину вашої скарги
|
