Мій світлий! Не пройшло миті, щоб я не згадала тебе. Як ти? Як там твоє стомлене серце?
Так хочеться пригорнутись до тебе, щоб загоїти всі рани, що принесла в наше життя сама доля.
Немає неба… Не хватає повітря... Не солодшає навіть від твоїх листів. Все зупиняється без твого світу і так уже сталося, що дні все швидше і швидше минають крізь мене. Зима змінилась весною, весна – літом і тільки осінь по справжньому розуміє мене…
Стала помічати, що ненароком посміхаюсь коли хтось із сторонніх вживає слова, які в такому сполученні почула в перше від тебе. Це ніби грати в гру. Гру в сторінки та рядки. Де твої цифри перетворюються у вісників моєї долі.
Я читаю твої листи та ще досі, не навчилась сліпо вірити їм. Напевно тому, що світ ти стараєшся зрозуміти розмовою, а я пробую його на дотик. Я перестала мислити ірраціонально. Не вмію бачити істини. Не прагну вічного. Я бажаю, щоб у ньому було одне… Звучання. Як музики в навушниках. Як почуття серця, в яке ненароком завітала любов.
Ти можеш відчути те, що відчуваю я. Достатньо тільки зранку не відкривати свої очі. І так по обережному, напомацьки до йти до вікна. Притулись до нього своєю долонею. Ти не побачиш, а відчуваєш. Розумієш? Так я відчуваю людей. З кожним дотиком вони віддають мені тепло чи холод. І ти стаєш до них ближчим. Ти починаєш розуміти їх, себе, те, що важливо.
Це схоже на традицію, яка з недавніх пір появилась у мого серця. Воно кожного разу завмирає тільки но моя рука торкається почтового ящика. Всі клітинки прагнуть відчути його шалений ритм, який оповістить про ще одне життя в далечині.
Інколи здається, що моє серце живе за своїми законами та принципами. І найчастіше не довіряє мені своїх таємниць. На цьому клаптику я лишаю тобі всю себе. Всю чесність і любов, яка зараз живе в мені.
Я скучаю. Я так скучаю за тобою…
Чи маю я право сумувати за твоєю душею? Та я бездонно та безмежно кожною йотою свого тіла - скучаю…
