Моє серце обрало не вірний путь,
Не зійти, не вернутись ніколи, мабуть.
Та в тоненьких стежках не запутаюсь я,
Де чужа і немила колосить земля.
Де розпечене поле від сонця пісень
Буде кликати дощ, буде кликати день.
Я впаду на це поле, розкинувши руки.
Розумієш, життя – це сильніша наука.
Це – шальна і холодна людська пустота.
Це спокути момент, це думок чистота.
Від зневіри втрачаєш святого себе,
Коли хтось свої нитки із тебе плете.
Моє серце обрало не вірний путь,
Світ розрухи, де всі течією пливуть,
Де лоскочуть, чіпляють, хвилюють живе,
Де живуть чимось новим, забувши старе.
На правдиві закони – серйозне табу,
Ми щоднини очей переноносим стрільбу.
Ми для когось безцінні, для когось одні,
Ми для когось, чиїсь незгасанні вогні.
как жизня красивая...это снова йа...никто 
