|
Прийду тихо я раненько
На хутір той красивий,
Де ліс сосновий і ставок
Розгорнулись у селі.
Підійду я до хатинки
Де бабуся з дідусем;
Біля ставу, біля лісу
Завжди чекають на дітей.
В тій хатині все знайомо,
Таке рідне й миле.
У дворі колодязь є,
У садку калина.
На землі шпориш росте,
Ходять кури на подвір'ї,
Там петух червонохвостий
Все співає у дворі.
Аромат із смачних страв
Наповнює там кухню,
Там бабуся коло грубки
Страви добрі все готує.
Під верандою дідусь
Книгу все читає,
Не очима, а рукою,
Бо він з війни не бачить.
Я поцілую його обличчя
Попечене колись вогнем.
Подивлюся в сліпі очі
І бачу небесну любов його.
Підійду і пригорнуся
До руки теплої дудуся,
А він щиро посміхнеться
Та пригорне мене до чола.
А потім, підійду до бабусі:
Маленька й хутенька така,
Руки зморщені від праці,
А на лиці посмішка ясна.
Та хата на хуторі далекім,
Така мила й рідна.
Все наповнює коханням,
Така близька й далека.
Бо це все було колись,
Вже минули літа,
Та спогади, з тінями ранніх літ
Ще й досі мов живі скелети.
Ось бачу я обличчя рідні,
Прихиляюсь до них я,
Чую речі до болю знайомі,
І купаюся серцем у них.
На тих речах із уст дідуся
Я прийняла перші знання:
Про правду, про життя, про долю,
Як жити треба цим буттям.
Все через казки й співи він
Навчав дітей своїх.
Його внуки на колінах
Любити вчилися всьому.
В тих речах із рідних уст
Ми прийняли свій Рід,
Із його слів і тих речей
Прийшли ми до людей.
Проминають літа, біжать роки,
Та спогади ті золоті
Все приходять до нас, і приходять,
Научають по правді жити.
Дідусь покійний із бабусею
Все життя разом прожили,
Троє дітей викохали,
Та внуків в розуму привели.
Скільки по життєвому шляху
Вони зустріли пригод,
Скільки турбот і тягарів
На їх долю лягло.
Знаменні дні в тридцять третьому
Вони в різних краях,
З голодомором боролися,
Щоб не розлучатись із життям.
Дідусь із родини майстрів,
За все що можна брались
Із дерева, та із заліза все робили
Для народу, для людей простих.
Люди ходили до річки
Ловили рибу собі,
Так вони і виживали
В ті страшні для них дні.
Казали потім люди,
Що монашки в селі жили,
Вигнаті із монастиря Курського,
Вони у родичів жили.
Там, в ту пору голодомору,
Вони із іконами в руках
Зі святими молитвами
До схід сонця село обходили в той час.
Бабуся в далекій Сибірі,
У полі збирала траву,
І насіння з неї трусили,
Щоб прокормити сім'ю.
Того голодного року
Багато люду лягло,
По всій рідній Україні
Чверть народу полягло.
А потім в сорок першому
Друга Світова війна,
Притягнула до себе українців,
А із ними й мого дідуся.
Уже так мало було статися,
Що він танкістом служив,
Та в сорок другому році,
Його танк на полі згорів.
Дякую добрим людям
Обгорілого його спасли,
І на Байкалі далекім,
Жити спочатку вчили його.
Та ціль жити в молодім тілі
Всі недуги перемогло,
І дідусь сліпий, з лівою рукою
В сорок шостому повернувся в село.
Його мама розповідала,
Що бачила якось сон,
Що сина з війни зустрічала
Пов'язаній на голові чорним шарфом.
В ту пору війни тяжкої
Вирішила його сім'я,
Що ще один син України
Пішов у небуття.
Та доля по іншому вела
І після години воєнної
У селі, коло річки
Йього з бабусею звела.
Немало років минуло
З тих тяжких часів,
Коли два роди з'єднались,
І стали одним разом жити.
Все життя мої предки
По правді божій жили,
Все життя поважали їх люди,
Все життя в мирі з усіма вони були.
Через життя їх єдине
Вони пронесли мир,
І нам дітям та внукам
Любов до землі віддали.
Я щиро дякую долі,
За те багате своє життя,
Що вона мене народила
У цьому Роді, у цей час.
Я щиро дякую предкам
За прийняті знання віків,
За те що навчили жити
В любові до неньки землі.
Давайте будемо вдячні,
За турботу і любов батьків,
За добре слово до України,
За теплий родиний дім.
ID:
682463
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 08.08.2016 12:06:52
© дата внесення змiн: 08.08.2016 12:06:52
автор: Олена Самарич
Вкажіть причину вашої скарги
|
