Одного разу на вокзалі
Двоє зустрілось людей.
Хлоп'я щось в барі там купляв,
Дівча читало книжку.
Диктор потяг об'явив,
Дівча підняло сумку,
Та й хлоп'я рюкзак на плечі
Та хутко до потяга.
Он вокзал, а ось перон,
А на ньому люди.
Хлоп'я цигарку закурило,
Дівча опустило сумку.
Їхні погляди зустрілись,
Дівча опустило очі.
Потух і дим цигарки тій,
У руці у хлопця.
Хлопець тільки підійшов,
Та й сказав дівчині:
- Привіт, я Паша, а ти хто?
Як звати тебе мила?
Вона ласкаво посміхнулась,
Рукою чолку відвела,
І тихо мовила: - Я Таня –
І карі очі підвела.
Ось, і потяг підійшов,
Свиснув машиніст,
І люди геть усі в вагони
З перону піднялись.
Хлопець той узяв за руку,
Легенько дівчину оту,
На плече закинув сумку,
Та й повів в вагон.
Сіли вдвох вони навпроти,
Біля вікна в вагоні.
І тихо рушив потяг той
У далеч від перону.
Хлоп'я сказало дівчині
Щось на вухо їй,
Вона кивнула головою,
І він до губ підвів її.
Пройшов день, за ним другий,
Роки промайнули,
Ось і знову на тім вокзалі
Пара пройшла мимо.
Він високий та стрункий,
А вона, як квітка,
Коло нього рядом йде
Запашна, та жінка.
Хто ж такі? Невже вони?
Так, це та сама пара.
Вже давно вони подружжя,
Разом йдуть по життю долі.
Як то гарно, як одразу
Люди своїх находять.
Як то гарно, як удвох
Усі туги й радощі несуть.
