Вітер в Хмарку закохався
Хотів одружитись,
Та вона кохала Сонце
З ним хотіла жити.
Kоли Вітер те второпав
Дуже розлютився.
Почав дути на всі боки,
Мало, не сказився.
Обіцяв Хмаринці Вітер
Золотії гори...
І для неї покорити
Безмежні простори:
"Буду я тебе пухнасту
На руках носити,
Все життя тебе прекрасну
Лиш одну любити.
Я - Тебе,кохана,мила
Заберу далеко -
Сонце там не світить ясно,
Не літа лелека.
Там земля в єдине ціле
Злилася із небом,
Простір там безмежний,білий,
Сонця там не треба.
Там з Тобою,ніжна моя,
Будемо кохатись
І на землю пухким снігом
Будем опускатись.
Кожній зірочці пухнастій
Будемо радіти,
Бо сніжиночками будуть
Наші милі діти".
Хоч заманливі були
Всі ті обіцянки,
Та хотіла Хмарка бачить
Сонечко щоранку,
У його палких цілунках
Щоразу купатись
І на спраглу неньку-Землю
Дощиком спускатись.
Щоб маленькі насінинки
В землі пробудились
І вродливі квітоньки
На світ народились.
Не схотів підступний Вітер
Хмарку відпустити.
Вирішив,що краще буде...
Її погубити.
І свої злостиві плани
В серці він зростив,
Для коханої - могилу
Вже він намостив.
Лицемір,підступний злодій,
Най би Грім побив!
То тоді б, Хмаринку юну
Він не погубив.
От узяв її на руки,
Ніжну, - що любив
І помчав назустріч долі,
Долею... й убив.
Кинув її, молодую,
Він в обійми Сонця,
Щоб згоріла від кохання
У чужій сторонці.
І згоріла...закохана,
Й сліду не лишилось,
Бо кохала не того -
З ким жити судилось.
10.2006
