IV(і з іншого боку)
Кацапи з чотирьох боків
мене одного оточили.
І може, що не на віки,
але «похоже» – до могили.
І що то діяти із цим?
Ой не нарають і поети.
Але відомо із Інету,
такі сусіди – не калим.
І ради лінії сюжету
я намалюю й ці портрети,
аби не путали ні з ким.
Він – майже доктор. Самоучка,
усіх наук я не назву,
та ясно, що хороша сучка,
коли погнали з еСБеУ.
Це не про неї. Є обручка
і нібито у дні відлучки
йому не треба Маріул.
І він у неї – підкаблучник.
А оба, – вай! і караул!
Гальма немає у макаки.
Оце і є її ознаки.
І що за диво, як щодня
на Раші казяться собаки,
у Лугандонії – різня,
а за тинами забіяки
і шолудива кацапня,
і всяка братія совкова,
що уповає на юрбу,
і убиваючи, готове
охороняти і на слово
увіковічене табу.
Але обоє – «патріоти».
Буває мовою, – гав-гав!
Вона би – Путіна не проти,
а він би – Няшу обійняв.
Кацапія – нечиста сила.
Завоювали, захопили
і перелази, і тини.
І пасіює тупориле,
не об'являючи війни.
І – начувайся, українець.
Коза накручує бика
і лізе битися ординець.
У нього місія така.
А я старий, а я гидую
уже й дивитись на таке,
де розуму шукати всує,
якщо утрачене людське.
Воно машиною багате,
а їздить по моїй землі.
Ой, виживають нас із хати
несамовиті москалі.
І гонорове, і лукаве
не має совісті і меж,
і на безверхого управи
у цьому світі не найдеш.
Нема поліції у мене,
хоча держава ніби є.
бо наші любі полісмени
шанують того, що дає.
Бо є і відео, що пише
і зафіксовує мене...
Тому – лишається одне.
І я у пам'яті залишу
як аплікацію Мане,
яке із них обох ...тупіше
і на всю голову дурне.
V(мої АТО)
Нема ума – нема надії.
І як же знають вороги
закони мімікрії.
Як я – із лівої ноги,
то їм уже – не до снаги
мої природні дії.
Я не такий сякий-такий,
як їм, буває, треба.
І що умію залюбки
у ці напружені роки
триматися за небо.
Та не умію, як вони,
судити і пиляти.
І я ховаюсь за тини,
аби подалі од стіни
і дулі не сукати.
Бо, бачите, вряди-годи
у неї щось буває,
а у коханої біди,
аби узяти в рот води
ума не вистачає.
Така натура москаля
із рану до обіду.
То між собою, – ля-ля-ля,
аж пір’ям віє на поля,
то разом – на сусіду.
Вони сьогодні заодно,
але нема терпіння,
і скаче мавпа за тином,
і кидає каміння.
За те, що я, такий, як є,
і іншим не буваю,
і на моє у них досьє
чогось не вистачає.
А є то видумки її,
то брехні на людину,
що я чаклую врожаї
і застую рослинам.
І є догана не одна,
що я працюю дотемна,
марою одягаюсь,
лякаю їхнє кошеня,
буває, стукаю щодня,
а то і …усміхаюсь.
І є у мене не одна
Маруся і Марися...
Але до рівня дикуна,
як ця сімейка ще одна,
я ще не опустився.
Така свідомість у совка,
і біографія така,
що я́к би не учились,
на рівні п'ятикласника
і двієчника-сопляка
були і залишились.
Колись хвалився, як бував
у ролі супостата
і як у еСБеУ украв
психодегенератор.
І опромінює мене
через вікно напроти.
Таке і Путя не утне.
І як же кара омине
такого ідіота?
.......................................
Усі ми ближні. Селяві.
Веселі і печальні,
і слава Богу, що живі
і за АТО із візаві
не маємо медалі.
Але скажіть, що наяву
бажаючи безпеки,
я не по Біблії живу,
коли почую, – пасть порву!
І не пошлю
далеко.
а далі буде
прочитав коментарі – всі ніби все розуміють, а я от не розумію: про що вірш? напишіть про тутешніх двомовних, двоголових, дводишних та дводушних поетів та про їхній гібридний патріотизм: ми, мовляв, україну-матушку любимо, проте й росії не забуваємо про всяк випадок
не путали треба сплутали
дуже влучно: бо наші любі полісмени
шанують того, що дає. Тому й стріляють у народ.
Так щиро: Але скажіть, що наяву
бажаючи безпеки,
я не по Біблії живу,
коли почую, – пасть порву!
І не пошлю
далеко. Гарно!
