По збитих життям дорогах
Де вітер на зустріч мчить
І обабіч немає гостинного порога
Крокує втомлений, самотній чоловік.
Все немиле, нічого не лізе до рота
Від пилюки в очах сльозить
Бліда шкіра давно не бачила сонця
А холодне серце теплих почуттів.
Назад вже б вернувсь, якби була змога,
Якби милість небес, то замертво впав долілиць,
Проте інакше шепче внутрішня воля
І доля, їй ніякий не вказівник.
Знівечені, високі моторошні дерева
Біжать отруйні, брудні струмки
Кам'яні, непривітні гори
І, здається, що майбутнє гострить на тебе ніж.
