Прорвалось горе через потужний материнський крик,
Лише гудки перебивають стогін, це біль нестерпний.
Їй повідомили гіркую звістку, - ні, не зник,
"- Немає вже, поліг за Україну ваш сердечний!»
Здалося на хвилину, що ось тут він, на руках,
І легко так долоні гладять волосся білосніжне.
Невимушено, як у втомлених, солодких снах,
Цілунки незамінні мамині, ще ніжні.
Що сталось за коротку, талу мить,
Куди дівались очей глибоких тих озера?
-"Мій рідний, мій синок, тобі б ще жить і жить…"
Жорстока ця війна, забрала смерть – її манера.
Як погасити безжалісне полум’я скорбот?
Воно з’їдає зсередини без присмаку і дна.
Не переступити через річку цих тривожних нот,
Здається що саме це і є долина зла.
Поглянула туди, за скло тих радісних миттєвостей життя,
Коли ще він пускав із батьком змія.
Це там, де щойно квітчасто зарясніла бузина,
Де починалася його проста дитяча мрія.
Він біг до неї з біллю, із кривдою і ранами,
Шукав завжди тепло у погляді її очей.
І серце багатіло щирими порадами,
Вона для нього найніжніша із людей.
Вже не прийде до неї він із квітами в руках,
Вона лише носитиме йому найкращі і любимі.
Залишаться тепер у материнських спогадах,
Ті очі як голубі озера, рідні та єдині.
Війна- ти запалила вогнище розлук,
Батьків з дітьми сурово роз’єднала.
Невже тобі не досить тих нестерпних мук,
З якими ти на долю людськую повстала?
