Збентежено, очима повні сліз,
Поглянула навколо тиха осінь.
Ось кущ шипшини ще і не доріс,
І десь калина літечка ще просить.
Скуцюрбившись завмер могутній дуб,
Він жолуді роздав усьому світу.
І вітер жде все поцілунку губ.
Холодних губ осінніх. Це не літо...
Десь мимоволі вигляне блакить,
І затушує олівець графічний.
Листок опалий серед лісу спить,
І мавка мостить постіль в світ міфічний.
Покотиться у осені сльоза.
"Я не така, я можу бути добра!
Я хочу теж любові, і тепла.
Не винна я, що з хмар вода холодна!"
Торкнеться уст холодних знову вітер.
Зігріє. І запалить зорі вечір.
З тоненьких ниток бабиного літа,
Накине осінь шаль легку на плечі.
