Коли б очі могли говорити,
Що б повідали тихо мені?
Сяють як у щасливі миті.
І, як гаснуть у миті сльози.
Хай розкажуть про все-все на світі!
Все, що бачили в свому житті.
І про сонячне небо у літі.
І про дощ, що краплить восени.
Про казкові ранки-світанки.
І про зоряні ночі ясні.
Про весняну веселку-веснянку.
І про білі сніжинки взимі.
Розкажіть, як веселим привітом
Ромашку білу зірвали з роси.
І, як дзвінко сміються діти.
Тішать душу дорогі голоси.
Буду слухати не ворухнуся-
Наші спогади добрі й сумні.
І про "великих, справжніх "друзів.
І про те, як не стало їх по-весні.
А бобер, той, що "втік" із фото-
Посміхаємось з тобою вдвох.
А дельфіни, яких ми чекали-
Цілий пляжний переполох.
Стільки бачили рідні очі.
Не напишеш всього у вірші.
Лиш пролягли у куточках
Смужки- журливі й смішні.
Я хочу, щоб ті рідні очі,
Кольору неба і хвилі,
Сяяли зранку до ночі,
Сяяли щохвилини.
Я хочу, щоб ті рідні очі
Були повними мрій,
Щоб завжди любили й раділи
Під крилами довгих вій.
Я хочу, щоб ті рідні очі
Світлом яскравим світили.
Щоб смужки, ті що в куточках,
Завжди були смішними.
Я хочу, щоб ті рідні очі
Печаль і сльоза не гасили.
І кожного дня твої очі
Тихенько мені говорили.
А. Г. 2015р.
